Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (3)

А й справді. Колись наказ залишитися спрацював би безвідмовно – і Міла мусила б коритися. Та зараз перед Вівіан стояла не безправна служниця дому Астервудів, а вперте сімнадцятирічне дівчисько, яке віднині не належало нікому.

"Колись ця дитина упиралась точнісінько так само, – промайнуло в думках Вівіан, поки вона розглядала знайоме насуплене обличчя. – Тільки тоді їй було десять".

О, це була ще та історія. Мілу віддали в прислугу одразу після смерті батьків: у притулку забракло місця, а родичам худа руда сирота виявилася непотрібною. Спершу вона боялася зайвий раз підняти очі, покірно мила підлогу на кухні, тягала воду й драїла казани, більші за неї саму. Вівіан забрала малу до своїх покоїв радше з жалості, та й щоб дитина менше плуталася під ногами в кухарів. А потім настала та жахлива зима, коли Міла злягла з гарячкою. Поки решта челяді боялася навіть наблизитися до її кімнати, "лиходійка" три ночі поспіль сиділа біля ліжка дівчинки, змінюючи холодні компреси на її палаючому лобі.

Десь між тими безсонними ночами, уроками письма, посиденьками перед сном і спільними втечами від нудних прийомів усе змінилося. Вівіан непомітно для самої себе перестала сприймати Мілу як служницю. Натомість почала хвилюватися за неї так само, як колись, у минулому житті, хвилювалася за власну молодшу сестру.

Пам'ять підкинула теплий спогад: дванадцятирічна Міла вперше спекла пиріг. Тісто вийшло твердим, мов храмова цеглина, а начинка ганебно втекла на деко. Дівча цілий вечір ходило чорне як хмара, переконане, що тепер її точно виженуть. Вівіан тоді мовчки відламала шматок і зжувала його до останньої крихти. Хіба після такого можна було відпустити цю дитину?

Ледь помітна усмішка торкнулася губ колишньої графині. Вона розуміла, чому Міла хоче залишитися, але здоровий глузд підказував, що дівчині потрібні бодай якісь гроші на перший час. Діставши важкий мішечок, Вівіан простягнула його помічниці:

– Тут золото. На перший час вистачить.

Міла подивилася на гроші так, ніби їй пропонували отруйну гадюку.

– Я не хочу, – вона розтиснула пальці, і мішечок глухо гепнувся на ліжко, підстрибнувши на ковдрі. – Якщо я залишуся... мене просто переведуть до іншого дому, правда? До якихось нових панів.

Вівіан промовчала. Бо так воно і було. Сьогодні прислуговуєш одним, завтра – іншим. Для дворян це звична річ, а для Міли – ще один перехід із чужих рук у чужі.

– Я краще житиму в холодному будинку з вами, ніж у теплому – з чужими людьми, – впевнено додала руда.

Вівіан втомлено потерла перенісся й зміряла поглядом це нестерпне дівчисько. І звідки в ній стільки впертості?

– Ти взагалі уявляєш, куди ми їдемо? Там не буде кухаря. Не буде гарячої ванни. Тобі доведеться самій прати речі в крижаній воді й спати в холоднечі, поки не розтопимо піч. Якщо вона там узагалі є! Там гектари городу, що заріс бур'янами, і багнюка по кісточки. Та, скоріш за все, там навіть дах протікає!

– То навчуся готувати і латати дах, – Міла гордо задерла підборіддя.

– Дуже смілива заява від тої, хто тричі поспіль спалила звичайну вівсянку.

– На четвертий вийшло нормально, – вперто парирувала та.

Вівіан не витримала й тихо пирхнула, хитаючи головою.

– Як буде холодно – одягнемося тепліше, – Міла безтурботно знизала плечима, і на щоках з'явилися ледь помітні ямочки. – А працювати я й так умію, не забувайте!

Вівіан уже відкрила рота для чергового заперечення, але раптом зрозуміла, що сперечатися марно. Можна було прогнати Мілу, силоміць зачинити перед її носом дверцята екіпажу чи віддати їй весь свій таємний золотий запас. Але змусити її перестати вважати себе частиною їхньої маленької родини було неможливо.

Знову наткнувшись на цей впертий погляд, жінка здалася й опустила плечі. Було очевидно, чим закінчиться ця суперечка.

– Гаразд, – Вівіан підняла з ковдри мішечок і власноруч запхнула його в Мілин вузлик, міцно затягнувши тканину. – Але якщо вночі нам на голови впаде шматок стелі або ти загрузнеш у болоті по самі вуха – навіть не думай скаржитися. 

Обличчя дівчини миттєво проясніло, наче з-за важких хмар пробилося сонце. Вона слухняно підхопила багаж, готова чимчикувати хоч на край світу. А Вівіан миттєво переключилася на планування.  

– Так, нам потрібен ще один теплий плащ, – міркувала вона вголос, виходячи в коридор. – Треба купити тобі міцні чоботи. І доведеться взяти значно більше харчів у дорогу, бо тепер нас двоє.

Вони спустилися у внутрішній двір, де вже чекала проста наймана карета, завбачливо замовлена імперією. Кучер мовчки закидав їхні нечисленні пожитки на дах. Зрештою, їй дозволили залишити пару простих суконь, щоб не відправляти зовсім без нічого.

Що саме чекало на них у Сонячній Лощині, залишалося загадкою. З розповідей старих слуг Вівіан пам'ятала лише, що маєток загубився в глушині, на самісінькому кордоні імперії, серед густих лісів. Століття тому ці землі славилися на всю столицю унікальними виноградниками. Та з часом про Лощину просто забули, викресливши її з усіх довідників. І що вони там знайдуть? Напівзруйновані стіни? Борги? Бур'яни в людський зріст? Цілком можливо.

Вівіан уже взялася за ручку дверцят карети, коли з вулиці долинув дзвін ще одної збруї. Варта біля воріт миттєво виструнчилася. І треба ж було такому статися! На бруківку, безцеремонно відтіснивши їхній скромний екіпаж, плавно викотилася білосніжна карета із золотим імператорським гербом. Порівняно з їхньою, вона виглядала так, ніби прибула з іншого світу.

Дверцята відчинилися. На землю ступила Ліліана – прекрасна у світлому вбранні, із золотавим волоссям, що ловило сонячні промені. Слідом за нею вийшов Кайден Торн.

Вівіан подумки порахувала до трьох, намагаючись заспокоїти серце. Кайден звично став на крок позаду Ліліани, склавши руки за спиною. Його погляд, як завжди, залишався важким.

Наче й не було цього божевільного року, суду та краху її життя. Вони з Кайденом роками грали в цю дивну гру, ховаючи незручну напругу за шпильками та витримкою. Торн завжди вмів сказати найпростішу фразу так, що Вівіан потім пів ночі ламала голову над його справжнім тоном. Та найгірше було те, що поруч із цим чоловіком вона незмінно втрачала свою хвалену впевненість і переставала розуміти саму себе.