Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (3)

А й справді. Колись наказ залишитися спрацював би безвідмовно – і та мусила б коритися. Та зараз перед Вівіан стояла не безправна служниця дому Астервудів, а вперте сімнадцятирічне дівчисько, яке віднині не належало нікому.

“Колись ця дитина упиралась точнісінько так само, – промайнуло в думках Вівіан, поки погляд ковзав по знайомому насупленому обличчю. – Тільки тоді їй було десять”.

О, це була ще та історія. Мілу віддали в прислугу одразу після смерті батьків: у притулку місця забракло, а родичам худа руда сирота виявилася непотрібною. Спершу вона боялася зайвий раз підняти очі, покірно мила підлогу на кухні, тягала воду й драїла казани, що були більшими за неї саму. Вівіан забрала малу до своїх покоїв скоріше з банальної жалості, та й щоб дитина менше плуталася під ногами в кухарів. А потім... Потім настала та жахлива зима, коли Міла злягла з гарячкою. Поки решта челяді боялася навіть наблизитися до кімнати, “лиходійка” три ночі поспіль сиділа біля її ліжка, змінюючи холодні компреси на палаючому лобі.

Десь на перехресті між тими безсонними ночами, уроками письма, посиденьками перед сном і спільними втечами від нудних прийомів усе змінилося. Вівіан якось непомітно перестала сприймати її як служницю. Натомість почала хвилюватися за неї так само, як колись хвилювалася за власну молодшу сестру у минулому житті. 

Пам'ять послужливо підкинула теплий спогад: як дванадцятирічна Міла вперше спекла пиріг. Тісто вийшло твердим, мов храмова цеглина, а начинка ганебно втекла на деко. Дівча цілий вечір ходило чорне як хмара, переконане, що тепер її точно виженуть із кухні. Вівіан тоді мовчки відламала шматок і зжувала його до останньої крихти. Хіба після такого можна було відпустити цю дитину?

Ледь помітна усмішка торкнулася кутиків губ колишньої графині. Вона чудово розуміла бажання Міли залишитися, але здоровий глузд вимагав дати дівчині бодай якусь подушку безпеки. Діставши важкий мішечок, вона рішуче простягнула його помічниці: 

– Тут золото. На перший час вистачить.

Міла подивилася на гроші так, ніби їй пропонували отруйну гадюку. 

– Я не хочу, – вона розтиснула пальці, і мішечок глухо гепнувся на ліжко, підстрибнувши на ковдрі. – Якщо я залишуся... мене просто переведуть до іншого дому, правда? До якихось нових панів.

Вівіан промовчала. Бо так воно і було. Сьогодні прислуговуєш одним, завтра – іншим. Для дворян це звичний стан речей, а для Міли – черговий етап виживання в чужих руках. 

– Я краще житиму в холодному будинку з вами, ніж у теплому – з чужими людьми, – впевнено додала руда.

Втомлено потерши перенісся, Вівіан зміряла поглядом це нестерпне дівчисько. І звідки в ній стільки впертості?

 – Ти взагалі уявляєш, куди ми їдемо? Там не буде кухаря. Не буде гарячої ванни. Тобі доведеться самій прати речі в крижаній воді і спати в холоднечі, поки не розтопимо піч. Якщо вона там узагалі є! Там гектари городу, що заріс бур'янами, і багнюка по кісточки. Та скоріш за все, там навіть дах протікає! 

– То навчуся готувати і латати дах, – Міла гордо задерла підборіддя. 

– Дуже смілива заява від тої, хто тричі поспіль спалила звичайну вівсянку. 

– На четвертий вийшло нормально, – вперто парирувала та.

Вівіан не витримала і тихо пирхнула, хитаючи головою. 

– Як буде холодно – одягнемося тепліше, – Міла безтурботно знизала плечима, і на щоках майнули ледь помітні ямочки. – А працювати я й так умію, не забувайте!

Відкривши рота для чергового заперечення, Вівіан раптом остаточно усвідомила: це давно перейшло межі звичайної служби. Можна було б прогнати Мілу, силоміць зачинити перед її носом дверцята екіпажу чи лишити їй весь свій таємний золотий запас. Але змусити її перестати вважати себе частиною їхньої маленької родини було неможливо.

Вкотре наткнувшись на цей впертий погляд, жінка здалася, безсило опустивши плечі. У цій суперечці переможець був відомий заздалегідь. 

– Гаразд, – Вівіан підняла з ковдри мішечок і власноруч запхнула його в Мілин вузлик, міцно затягнувши тканину. – Але якщо вночі нам на голови впаде шматок стелі, або ти загрузнеш у болоті по самі вуха – навіть не думай скаржитися. Забирай речі.

Обличчя дівчини миттєво проясніло, наче з-за важких хмар пробилося сонце. Вона слухняно підхопила багаж, готова чимчикувати хоч на край світу. А Вівіан миттєво переключилася на планування. 

– Так, нам потрібен ще один теплий плащ, – міркувала вона вголос, виходячи в коридор. – Треба купити тобі міцні чоботи. І доведеться взяти значно більше харчів у дорогу, бо тепер нас двоє.

Вони спустилися у внутрішній двір, де вже чекала проста наймана карета, завбачливо замовлена імперією. Кучер мовчки закидав їхні нечисленні пожитки на дах. Зрештою, їй дозволили лишити пару простих суконь, щоб не відправляти вже зовсім без нічого. 

Що саме чекає в Сонячній Лощині, залишалося загадкою. З розповідей старих слуг пам'яталося лише те, що маєток загубився в глушині, на самісінькому кордоні імперії, в оточенні густих лісів. Століття тому ці землі славилися на всю столицю унікальними виноградниками. Але часи змінилися, про Лощину просто забули, викресливши з усіх довідників. І що там буде? Напівзруйновані стіни? Борги? Бур'яни в людський зріст? Цілком можливо.

Рука вже лягла на ручку дверцят найманої карети, коли з вулиці долинув дзвін дорогої збруї. Варта біля воріт миттєво виструнчилася. І треба ж було такому статися! На бруківку, безцеремонно відтіснивши їхній скромний екіпаж, плавно викотилася білосніжна карета із золотим імператорським гербом. Контраст був настільки разючим, що різав очі.

Дверцята відчинилися. На землю ступила Ліліана – вся така прекрасна у своєму світлому вбранні, із золотавим волоссям, що раз у раз ловило проміння сонця. А слідом, як вічна тінь, виріс Кайден Торн.

Вівіан подумки порахувала до трьох, намагаючись вгамувати раптовий стукіт серця. Він звично став на крок позаду Ліліани – руки за спиною, важкий погляд з-під опущених брів.