Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (2)

Екіпаж із глухим рипом завмер перед високими кованими воротами.

Ось і все, віднині родовий маєток Астервудів їй більше не належав. Похмуре небо ніби низько нависло над садибою, а різкий вітер гнав бруківкою сухий пил, перемішуючи його з тривожним іржанням гвардійських коней. Ганок уже окупувала імператорська варта, а масивні дубові двері перекреслював шнур із червоною сургучевою печаткою. Внутрішнім двором, наче комахи на розритому мурашнику, діловито снували чиновники.

Щойно Вівіан наблизилася до сходів, старий швейцар за багаторічною звичкою смикнувся назустріч – відчинити стулку. Та, спіймавши на собі погляд писаря з журналом, чоловік скам'янів. Лише винувато кліпнув і витягнувся по стійці струнко, ховаючи очі.

Ось так розсипається влада. Не від гучних повстань чи воєн, а від одного опущеного погляду старого слуги. Вона тут більше не господиня. 

Взявшись за масивну мідну ручку, жінка власноруч штовхнула важкі двері. Її самотні кроки лунко відбивалися від мармурових сходів, поки пальці ковзали холодним поручнем.

Скільки разів їй доводилося спускатися цими сходами, закутій у корсети, що перекривали дихання? Скільки годин було спалено перед дзеркалом у марних спробах начепити фірмову пихату усмішку, перш ніж вийти до гостей? Скільки разів вона ледь доповзала сюди, вичавлена досуха черговою обов'язковою сценою? Світ, здавалося, завжди диктував їй свої безжальні правила, і до біса шкода було тих семи років життя, викинутих на боротьбу з історією, якій на неї було глибоко плювати.

Опинившись у власних покоях, Вівіан швидко клацнула замком. Час невблаганно спливав. Знизу вже долинали гуркіт меблів і накази – нишпорки почали опис майна з батькового кабінету, але рано чи пізно вони виламають і ці двері.

Підскочивши до громіздкої дубової шафи біля каміна, жінка вперлася в неї долонями, та важке дерево вперто не зрушило з місця. Зціпивши зуби, вона навалилася всією масою, відчуваючи, як напружуються м'язи. Останні кілька років довелося нишком тренувати цей трюк, щоночі готуючись саме до такого моменту.

З коридору долинули важкі кроки, голоси наближалися. Вівіан підставила плече, і шафа нарешті жалібно скрипнула, неохоче від'їхавши вбік. Протиснувши руку у вузьку щілину, пальці гарячково намацали схованку за панеллю. Приємно важкий мішечок із золотими імперіалами миттєво перекочував у потаємну кишеню її нижньої спідниці.

Різкий стукіт у двері змусив її здригнутися. Шафа ледь встигла стати на місце, а складки на одязі – розгладитися.

– Дозвольте, – безлико пролунало по той бік, і двері розчахнулися без жодного запрошення.

До спальні ввалилася ціла процесія: довготелесий оцінювач із гострим профілем, дрібний писар із розгорнутим талмудом і двоє слуг із місткими кошиками. На диво, на обличчі головного чиновника не було ні зловтіхи, ні презирства.

Він одразу почав диктувати, вказуючи довгим пальцем на речі: 

– Ця сукня конфіскується. І ця. Хутро також.

Майно зникало в кошиках одне за одним. Держава забирала все: найтонший шовк, дорогий оксамит і навіть ту темно-синю зимову накидку, яка дратувала Вівіан найменше. Оцінювач ковзнув поглядом по самій жінці, що стояла перед ним у скромній дорожній сукні без жодних прикрас – тій самій, яку вона навмисно обрала для ранкового суду. Чиновник скривився, ніби відчув неприємний запах, і відвернувся. 

– Якщо вигрібаєте абсолютно все, то хоч приміряйте, – не витримала Вівіан, ховаючи за сарказмом нервове напруження. – Раптом пасуватиме до очей.

Чоловік проковтнув шпильку, навіть не кліпнувши. Натомість він спокійно вказав пальцем у тонку нічну сорочку, що лежала на кріслі: 

– Конфіскується. На комірі золота нитка.

Погляд колишньої аристократки метнувся від безневинного мережива до непробивного обличчя чиновника. 

– Просто цікаво, чи планується залишити мені бодай щось прикрити сором, окрім того, що зараз на мені? Повітря в цій кімнаті теж піде в казну?

Оцінювач на мить завис. Писар завмер із занесеним пером, з якого ледь не зірвалася чорнильна крапля. У кімнаті повисла незручна тиша. 

– Це був жарт, – приречено потерла скроню жінка. 

– Йдемо далі, – сухо скомандував бюрократ. І одразу кивнув на ліжко: – Подушка теж конфіскується. Майно роду.

Поки чиновники з маніакальною точністю перераховували срібні гребінці на туалетному столику, руки Вівіан жили окремим життям. Її пальці на мить затрималися на оксамитовій скриньці. Усередині м'яко виблискувала фамільна діадема – річ, за яку можна було б безтурботно жити роками, придбавши невеликий маєток. Декілька секунд холодний блиск діамантів відбивався в її очах.

Минуле, яке тягне на дно. Фальшива велич, за яку доводиться платити свободою.

Вона тихо закрила кришку, залишаючи цей тягар імперії. Натомість потертий довідник із ботаніки, колись куплений за власні дрібні гроші, непомітно пірнув під плащ. Пакетики з поцупленим у садівника насінням зникли в рукавах із такою вражаючою спритністю, наче крадіжки були її основним фахом. Якщо світ так відчайдушно ліпив із неї лиходійку, розмінюватися на такі дрібниці, як докори сумління, вона точно не збиралася.

Біля вікна, у старому керамічному горщику, несміливо зеленіло молоде деревце, ловлячи сонячні промені. 

– Вазон декоративний. Одна штука, – байдуже продиктував оцінювач, готовий іти далі.

Вівіан затамувала подих. Здавалося, навіть повітря навколо неї завібрувало від раптового обурення. 

– Я виростила його сама, – з несподіваною твердістю озвалася вона.

Чоловік не підвів очей, а тільки дражливо зашелестів сторінками: 

– Пиши: “декоративне деревце”. Наступна кімната.

Процесія розвернулася й байдужим строєм потягнулася в коридор. Щойно спина останнього слуги зникла за дверима, щелепи дівчини стиснулися так, що зарипіли зуби. Швидким різким рухом вона відщипнула невеликий живець – жива гілочка майном корони ще не вважалася. Вівіан дбайливо сховала її у вологу ганчірочку на самісіньке дно сумки. Деревце хоч і залишилося на підвіконні, приречене засохнути без догляду, але його продовження знову пустить коріння. Просто вже в іншому місці.