Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (2)

Екіпаж із глухим рипом завмер перед високими кованими воротами.

Ось і все, віднині родовий маєток Астервудів їй більше не належав. Похмуре небо нависло над садибою, а різкий вітер гнав бруківкою сухий пил, змішуючи його з іржанням гвардійських коней. Ганок уже зайняла імператорська варта, а масивні дубові двері перетинав шнур із червоною сургучевою печаткою. Внутрішнім двором діловито снували чиновники, перевіряючи майно.

Щойно Вівіан наблизилася до сходів, старий швейцар за багаторічною звичкою смикнувся назустріч, щоб відчинити дверцята екіпажа. Та, спіймавши на собі погляд писаря з журналом, чоловік завмер. Лише винувато кліпнув і витягнувся по стійці струнко, ховаючи очі.

Ось так розсипається влада. Вона тут більше не господиня.

Взявшись за масивну мідну ручку, жінка власноруч штовхнула важкі двері. Її кроки відлунювали на мармурових сходах, поки пальці ковзали холодним поручнем.

Скільки разів їй доводилося спускатися цими сходами в корсетах, що перетискали дихання? Скільки годин вона провела перед дзеркалом, намагаючись натягнути пихату усмішку, перш ніж вийти до гостей? Скільки разів ледве доповзала сюди після чергової обов'язкової вистави для світського товариства? Світ завжди диктував їй свої правила, і до біса шкода було тих семи років, витрачених на боротьбу з історією, якій на неї було глибоко плювати.

Опинившись у власних покоях, Вівіан швидко клацнула замком. Часу залишалося обмаль. Знизу вже долинали гуркіт меблів і накази: нишпорки взялися описувати майно з батькового кабінету. Рано чи пізно вони дійдуть і сюди.

Вона підскочила до громіздкої дубової шафи біля каміна і вперлася в неї долонями. Важке дерево не зрушило з місця. Зціпивши зуби, Вівіан навалилася всією вагою, відчуваючи, як напружуються м'язи. Останні кілька років вона нишком тренувалася пересувати цю шафу, щоночі готуючись саме до такого моменту.

З коридору долинули важкі кроки, почулися голоси. Вівіан підставила плече, і шафа нарешті жалібно скрипнула, від'їхавши вбік. Вона просунула руку у вузьку щілину й гарячково намацала схованку за панеллю. Важкий мішечок із золотими імперіалами опинився в потаємній кишені нижньої спідниці.

Різкий стукіт у двері змусив її здригнутися. Шафа ледь встигла стати на місце, а складки на одязі – розгладитися.

– Дозвольте, – пролунало з-за дверей, і вони розчахнулися без жодного запрошення.

До спальні ввалилася ціла процесія: довготелесий оцінювач із гострим профілем, дрібний писар із розгорнутим талмудом і двоє слуг із місткими кошиками. На диво, на обличчі головного чиновника не було ні зловтіхи, ні презирства.

Він одразу взявся диктувати, вказуючи довгим пальцем на речі:

– Ця сукня конфіскується. І ця. Хутро також.

Речі одна за одною зникали в кошиках. Держава забирала все: найтонший шовк, дорогий оксамит і навіть ту темно-синю зимову накидку, яка дратувала Вівіан найменше. Оцінювач ковзнув поглядом по самій жінці. На ній була скромна дорожня сукня без жодних прикрас – та сама, яку вона навмисно обрала для ранкового суду. Чиновник скривився, ніби відчув неприємний запах, і відвернувся.

– Якщо вигрібаєте абсолютно все, то хоч приміряйте, – не витримала Вівіан, ховаючи нервове напруження за сарказмом. – Раптом пасуватиме до очей.

Чоловік проігнорував шпильку. Натомість спокійно вказав пальцем на тонку нічну сорочку, що лежала на кріслі.

– Конфіскується. На комірі золота нитка.

Вівіан перевела погляд із безневинного мережива на непробивне обличчя чиновника.

– Просто цікаво, чи планується залишити мені бодай щось, щоб прикрити сором, окрім того, що зараз на мені? Повітря в цій кімнаті теж піде в казну?

Оцінювач на мить завис. Писар завмер із занесеним пером, і на його кінчику ледь не зірвалася чорнильна крапля. Кілька секунд усі мовчали.

– Це був жарт, – Вівіан потерла скроню.

– Йдемо далі, – сухо скомандував бюрократ. І одразу кивнув на ліжко: – Подушка теж конфіскується. Майно роду.

Поки чиновники перераховували срібні гребінці на туалетному столику, Вівіан непомітно перебирала речі. Її пальці затрималися на оксамитовій скриньці. Всередині виблискувала фамільна діадема – за її вартість можна було безтурботно прожити роками, а то й придбати невеликий маєток. Кілька секунд Вівіан розглядала діаманти.

Минуле, яке тягне на дно. 

Вона закрила кришку, залишаючи діадему імперії. Натомість потертий довідник із ботаніки, колись куплений за власні дрібні гроші, непомітно пірнув під плащ. Пакетики з насінням, поцупленим у садівника, зникли в рукавах із такою спритністю, наче крадіжки були її основним фахом. Якщо світ так відчайдушно ліпив із неї лиходійку, розмінюватися на такі дрібниці, як докори сумління, вона точно не збиралася.

Біля вікна в старому керамічному горщику зеленіло молоде деревце, тягнучись до сонячних променів.

– Вазон декоративний. Одна штука, – байдуже продиктував оцінювач і вже збирався йти далі.

Вівіан затамувала подих.

– Я виростила його сама, – несподівано твердо озвалася вона.

Чоловік не підводячи очей, лише перегорнув сторінку.

– Пиши: "декоративне деревце". Наступна кімната.

Процесія розвернулася й потягнулася в коридор. Щойно останній слуга зник за дверима, Вівіан так стиснула зуби, що аж заболіла щелепа. Вона швидко відщипнула невеликий живець: жива гілочка майном корони ще не вважалася. Дбайливо загорнула її у вологу ганчірочку й поклала на саме дно сумки. Саме деревце залишилося на підвіконні й, найімовірніше, засохне без догляду. Але його продовження пустить коріння в іншому місці.

Як і вона сама.

Двері знову тихенько прочинилися. На порозі стояла Міла – худенька, рудоволоса, мов вогник сірника, зі старим полотняним вузликом у руках. Вона стискала його так міцно, наче від нього залежало її життя. Покоївка оглянула розгромлену кімнату, випатрані шафи, а тоді подивилася на свою леді. Лише після цього ступила вперед і стала поруч.