Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (1)

Казки завжди закінчуються однаково: принц бере за дружину дівчину своєї мрії, народ святкує, а лиходійку ведуть на страту, і всі живуть довго та щасливо. Для Вівіан Астервуд саме на цьому місці все лише починалося.

За всіма канонами, найгучнішою подією цієї весни в імперії Ельмаріс стало весілля кронпринца Адріана та леді Ліліани. Уся столиця святкувала три дні, запиваючи дорогим вином солодкі плітки. Хто б міг подумати, що казка так швидко обірветься! Уже на четвертий день говорили зовсім про інше: весільні дзвони стихли, зате коридорами палацу загриміли кайдани.

Глухий стукіт кованих чобіт відлунював під кам'яними склепіннями коридору. Конвой оточував Вівіан щільним кільцем. Люди поспішали притиснутися до стін, поступаючись дорогою, а щойно процесія проходила повз, за спиною знову здіймався шепіт:

– Це ж Астервуд...

– …кажуть, державна зрада…

Вівіан йшла так, ніби натовпу не існувало – спина рівна, підборіддя підняте. Вона ступала по сірих плитах так впевнено, наче не конвой вів її до зали суду, а вона сама милостиво дозволила лицарям себе супроводжувати.

“Дивіться на неї, навіть не змигне!” – долинуло з натовпу.

Та спокій давався їй нелегко. Вона пішла на угоду й власноруч передала слідству докази. Але чи дотримається корона свого слова? Чи не вирішать там, що простіше й безпечніше знищити весь рід, аби не залишати свідків?

Перед масивними дверима процесія зупинилася. Один із вартових ступив вперед, дістаючи вкриті рунами антимагічні кайдани. Вівіан мовчки простягнула руки, підставляючи тонкі зап'ястя.

– Не треба, – різко пролунало збоку.

Вартовий завмер. Вівіан повернула голову й впізнала Кайдена Торна – командира імператорських лицарів, який особисто відповідав за безпеку процесу. Він стояв поруч у темному плащі поверх броні, а його обличчя, як завжди, нічого не виражало.

– Але ж наказ, командире... – розгубився лицар, не опускаючи кайданів.

– Леді Астервуд не володіє магією, – відрізав Кайден. – Це зайве.

Вартовий квапливо сховав кайдани й відступив. Кайден просто не бачив сенсу надягати ланцюги на людину без Дару. Але Вівіан, яка й без того трималася на самій лише силі волі, почула в його словах зовсім інше.

Вона мимоволі глянула на нього, відзначивши знайомі риси: коротке темне волосся, довгий шрам на щоці, що робив його суворе обличчя ще різкішим. Серце зрадницьки тьохнуло. Вівіан одразу відвернулася, наказуючи собі навіть не думати про нього.

“Звісно, – гірко хмикнула вона, втупившись у двері зали. – Навіщо кайдани. Я настільки жалюгідна, що мене навіть зв'язувати немає сенсу”.

Вона більше не дивилася в його бік, сподіваючись, що так їй вдасться приховати свої почуття.

– Дякую за нагадування, – кинула жінка.

Кайден ледь помітно насупився. Він явно не зрозумів, чим цього разу її образив. Утім, так було завжди. За всі роки в палаці Вівіан так і не навчилася розуміти цього чоловіка, а він так і не збагнув, як із нею розмовляти, щоб вона не сприймала кожне слово за спробу її зачепити. Він говорив мало, а вона раз у раз знаходила в його словах щось своє.

Двері розчахнулися, і Вівіан увійшла до зали. Величезний амфітеатр гудів від голосів. Сотні очей одразу звернулися до неї, вишукуючи бодай ознаку страху. На високому помості сидів імператор, поруч – кронпринц Адріан, а по ліву руку від нього розташувалася Ліліана.

Їхні погляди зустрілися. Ліліана зблідла, і в її великих очах промайнуло щось схоже на провину.

“Чого вона так дивиться?” – майнуло в голові Вівіан.

Вона відвела погляд. Дивно, але тепер, дивлячись на колишню суперницю, не відчувала ні колишнього роздратування, ні ненависті.

У центрі зали вже стояв інший обвинувачений – граф Астервуд. Від його звичної аристократичної витримки не залишилося й сліду.

– Я Астервуд! – голос графа зривався на хрип, поки він намагався вирватися з рук гвардійців. – Ви не можете судити мене, як простолюдина! Без Вищої Ради... Ваша Величносте, ви ж знаєте мої заслуги! Я вимагаю особистої аудієнції!

Він сипав прокльонами, брязкаючи кайданами, доки гвардійці не відтягнули його назад. На трибунах хтось зневажливо пирхнув. Ще вчора перед цим чоловіком тремтіла половина міністерств, а тепер він не міг навіть домогтися, щоб його вислухали! Вівіан так і не змусила себе подивитися на батька.

“Саме так він поводився всі ці роки. Засліплений власним его до самого кінця”.

Верховний суддя підвівся. У залі поступово стихли розмови. Глядачі подалися вперед, чекаючи на вирок. Суддя розгорнув сувій і почав зачитувати звинувачення. Фінансування повстанців, закупівля зброї для перевороту – з кожним пунктом становище графа ставало дедалі безнадійнішим.

Річард Астервуд бліднув на очах. Рум'янець зник, губи затремтіли, а в погляді з'явилася розгубленість. Здається, лише тепер він остаточно зрозумів, що цього разу ані титул, ані колишні заслуги його не врятують, а дім Астервудів більше не мав майбутнього.

– Суд Імперії Ельмаріс визнає графа Річарда Астервуда винним у державній зраді, – оголосив суддя. – Вирок – смертна кара через відсікання голови.

Натовп задоволено загув. Коли в графа підкосилися ноги, варта підхопила його під пахви й потягнула до виходу. Він і далі щось кричав, але слова губилися в гаморі. Ще мить – і батько зник за дверима.

Вівіан не відчувала нічого, крім полегшення. Цей чоловік, який роками вирішував за неї, як їй жити, нарешті більше не міг до неї дотягнутися. Принаймні вона на це сподівалася.

Суддя перегорнув сторінку офіційного акта.

– Леді Вівіан Астервуд.

Жінка підняла підборіддя й зустріла його погляд. У залі знову стихли голоси. Усі чекали, коли горда зрадниця нарешті схилить голову. Вівіан так сильно вп'ялася нігтями в долоні, що відчула біль крізь тканину сукні. Зараз усе вирішиться.

Суддя почав зачитувати перелік звинувачень. Інтриги проти кронпринцеси Ліліани? Було. Зловживання статусом нареченої спадкоємця престолу? Аякже, класика жанру. Та зараз ці провини мало кого цікавили. Корона вимагала відповіді за державну зраду, а за законом відповідати мала вся родина.