Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (1)

Казки завжди закінчуються однаково: принц бере за дружину дівчину своєї мрії, народ святкує, а лиходійку ведуть на страту. І всі живуть довго та щасливо. Для Вівіан Астервуд саме на цьому місці все лише починалося. 

По всім канонам, найгучнішою подією цієї весни в імперії Ельмаріс стало весілля кронпринца Адріана та леді Ліліани. Уся столиця святкувала три дні, захлинаючись дорогим вином і солодкими плітками. Хто б міг подумати, що казка так швидко обірветься! Уже на четвертий день говорили зовсім про інше – золото весільних дзвонів миттєво потонуло в холодному брязкоті кайданів.

Глухий стукіт кованих чобіт відбивався від кам'яних склепінь коридору. Конвой ішов щільним кільцем. Люди квапливо притискалися до стін, поступаючись дорогою, і простір позаду миттєво наповнювався гадючим шепотом: 

– Це ж Астервуд... 

– …кажуть, державна зрада…

Вівіан ішла так, ніби цього натовпу не існувало. Її спина залишалася бездоганно рівною, підборіддя – гордо піднятим. Вона ступала по сірих плитах так впевнено і твердо, ніби не конвой вів її до зали суду, а вона сама милостиво дозволила цим лицарям себе супроводжувати. 

“Дивіться на неї, навіть не змигне!” – долинуло з натовпу.

Але під цією маскою спокою кожен її нерв був натягнутий до межі. Вона пішла на угоду і власноруч передала слідству докази... Але чи дотримається корона свого слова? Чи для них буде простіше і безпечніше знищити весь рід під корінь, аби не залишати свідків?

Перед масивними дверима процесія зупинилася. Один із вартових зробив крок уперед, дістаючи вкриті рунами антимагічні кайдани. Вівіан мовчки простягнула вперед тонкі зап'ястя, готові прийняти залізо. 

– Не треба, – різко пролунав чийсь голос.

Вартовий завмер. Вівіан повернула голову, впізнаючи Кайдена Торна – командира імператорських лицарів, який особисто відповідав за безпеку цього процесу. Він стояв поруч, загорнутий у темний плащ поверх броні, з обличчям, витесаним із каменю.

– Але ж наказ, командире... – розгубився лицар, не опускаючи кайданів.

– Леді Астервуд не володіє магією, – відрізав Кайден. – Це зайве.

Вартовий квапливо відступив, ховаючи залізо. Кайден зробив це, бо не бачив сенсу принижувати її ще більше, надягаючи ланцюги на людину без Дару. Але для Вівіан, чиї нерви зараз трималися на одній голій силі волі, ці слова прозвучали зовсім інакше.

Вона мимоволі окинула його швидким поглядом, чіпляючись за знайомі деталі: жорстке короткострижене темне волосся і довгий шрам, що перекреслював щоку, додаючи його й без того суворому обличчю небезпечної гостроти. Серце зрадницьки тьохнуло, і Вівіан змусила себе силоміць відвернутися, подумки заборонивши собі розглядати. 

“Звісно, – гірко хмикнула вона про себе, втупившись у масивні двері зали. – Навіщо кайдани. Я настільки жалюгідна, що мене навіть зв'язувати немає сенсу”.

Вона старалась більше не дивитись на нього, щоб не видати емоцій.

– Дякую за нагадування, – ніби відрізавши ножем, кинула жінка.

Кайден ледь помітно насупився. Він явно не зрозумів, чим саме зачепив її цього разу. Втім, як і завжди. За всі роки в палаці Вівіан так і не навчилася читати цього чоловіка, а він не навчився говорити з нею так, щоб вона не сприймала все як спробу задіти. Він говорив мало, а вона завжди чула в його словах щось своє.

Двері розчахнулися, і Вівіан зробила крок у сліпуче світло. Величезний амфітеатр судової зали гудів, як розбурханий вулик. Сотні очей миттєво вп'ялися в неї, жадібно шукаючи страх. На високому помості височів імператор, поруч – кронпринц Адріан, а по ліву руку від нього сиділа Ліліана.

Їхні погляди перетнулися. Ліліана миттєво зблідла, у її великих очах плескалося якесь дивне почуття провини. 

“Чого вона так дивиться?” – майнуло в голові Вівіан, перш ніж вона спокійно відвела погляд, відчуваючи, що всередині не залишилося ні роздратування, ні ненависті.

У центрі залу вже стояв інший обвинувачений – граф Астервуд. Його бездоганна аристократична витримка тріснула й розсипалася на дрібні уламки. 

– Я Астервуд! – його голос зривався на істеричний хрип, позбавлений колишньої владності, поки він безуспішно намагався вирватися з рук гвардійців. – Ви не можете судити мене, як простолюдина! Без Вищої Ради... Ваша Величносте, ви ж знаєте мої заслуги! Я вимагаю особистої аудієнції!

Він сипав прокльонами, жалюгідно брязкаючи кайданами, коли гвардійці грубо відтягнули його назад. На трибунах зневажливо пирхнули. Той, перед ким ще вчора тремтіла половина міністерств, зараз виглядав як божевільний жебрак! Вівіан так і не змусила себе кинути на батька бодай один погляд. 

“Саме так він поводився всі ці роки. Засліплений власним его до самого кінця”.

Верховний суддя підвівся, і в залі запала вичікувальна тиша. Глядачі подалися вперед, смакуючи кожну секунду. Служитель закону розгорнув сувій і почав карбувати пункти звинувачення. З кожним зачитаним словом – від фінансування повстанців до закупівлі зброї для перевороту – з графа Річарда Астервуда наче живцем здирали його пиху. 

Його шкіра стрімко втрачала здоровий колір: спочатку зійшов столичний рум'янець, потім обличчя стало попелясто-сірим, а під кінець граф блід усе дужче, поки не став нагадувати шматок крейди. Його губи тремтіли, а очі скляніли від усвідомлення, що величний дім Астервудів щойно остаточно рухнув. Нечувано!

– Суд Імперії Ельмаріс визнає графа Річарда Астервуда винним у державній зраді, – голос судді лунко вдарився об стіни. – Вирок – смертна кара через відсікання голови.

Натовп задоволено видихнув. Графа, чиї ноги остаточно підкосилися, варта підхопила під пахви. Його безладні жалюгідні зойки ще довго відлунювали під високим склепінням коридорів, поступово затихаючи в глибині палацу. Цей галасливий і засліплений власним его чоловік щойно назавжди зник із її теперішнього – і, залишалося сподіватися, майбутнього – життя.