РОЗДІЛ 46

Діана

Я нами пишалася. Було відчуття, ніби за ці кілька годин ми прожили ціле життя, або принаймні кілька місяців.

Богдан допоміг мені прибрати кухню, а весь брудний посуд забрав до себе в квартиру й одразу ж відправив у посудомийну машину. І саме в цю мить мені страшенно захотілося мати вдома такий самий девайс.

Ближче до шостої вечора ми переодягнулися, надули кульки, взяли торт і піднялися до нашої іменинниці.

Привітання вийшло веселим і швидким, але найголовніше — щирим. І для мене стало повною несподіванкою, коли Злата раптом заплакала.

Я на мить розгубилася. Хлопці тим часом забрали торт і пішли на кухню, залишивши нас удвох.

— Вибач, якщо це все недоречно, — тихо сказала я, згадавши слова Богдана про те, що вона не хотіла святкувань.

— Ні, що ти, — одразу відповіла подруга. — Це найкраще привітання… навіть не пам’ятаю, за скільки років.

Вона витерла сльози й усміхнулася крізь них.

— Сьогодні брат привітав мене своїм улюбленим тортом, а тут… спеціально для мене. І це так розчулило.

Її голос тремтів, а я зрозуміла, що ми зробили все правильно.

Ми міцно обійнялися, і за кілька хвилин Злата заспокоїлася та вирішила переодягнутися.

— Ви з Богданом разом? — запитала вона, натягуючи сукню.

— Щось таке, — зніяковіло відповіла я.

— Нічого собі, скільки ж я пропустила, — усміхнулася дівчина. — Але добре, що ти з ним. Він класний. І точно не такий козел, як твій колишній.

— Хочеться в це вірити, — сказала я, задумавшись.

За кілька хвилин Злата була готова, і ми повернулися до хлопців. Стіл уже був засервірований, келихи наповнені, а в повітрі висіло легке передчуття свята.

Ми зайняли свої місця й ніяково перезирнулися. І, звісно ж, першим заговорив Богдан. 

— Злато, — тихо почав він, — ми знайомі давно. Достатньо, щоб я зрозумів, що ти з тих людей, які світять іншим, навіть коли самі залишаються в тіні.

Він зробив коротку паузу, ковтнув повітря.

— Ти вмієш бути сильною так, що це здається легкістю. Ти жартуєш, коли боляче, підтримуєш, коли втомлена, і завжди знаходиш у собі сили простягнути руку, не чекаючи нічого навзаєм.

Богдан підняв келих, але не поспішав говорити далі.

— Я бажаю тобі, щоб тебе оточували люди, які так само обережно й надійно триматимуть тебе, коли тобі стане важко. Щоб ти дозволила собі довіряти, відпускати контроль і хоча б іноді бути слабкою

Кілька секунд ніхто не сказав ані слова, Злата дивилася на Богдана так, ніби хотіла його вилаяти та обійняти одночасно. Усмішка зникла, очі зволожилися, і вона поспіхом відвела погляд, ніби злякалася власної вразливості.

— Ти зараз… нечесно, — видихнула вона, хриплувато всміхнувшись. — Так не можна. Це ж мій день народження, а не сеанс терапії.

Вона спробувала пожартувати, але голос зрадницьки тремтів й вона швидко провела долонею по щоці.

— Дякую, — сказала вона й поспіхом усміхнулася. — Справді. Але давайте домовимося, що на цьому з побажаннями ми закінчуємо. Бо ще хвилина і я почну рюмсати, а це зовсім не входило мої плани, і давайте, нарешті їсти.

Ми всі посміхнулися. Богдан тихо взяв мене за руку під столом, і це було так мило.

Арсен рвався щось сказати, але Злата вперто його зупиняла. Невдовзі йому почали надходити дзвінки, і з кожним новим викликом його роздратування зростало. Зрештою він лише коротко вибачився і поїхав

Після його від’їзду вечір почав повільно згортатися. Злата зізналася, що зранку на неї чекає важлива розмова на роботі, тож вона хоче виспатися і я незабаром зрозуміла, що вже час іти.

Ми з Богданом попрощалися із Златою і почали неквапливо спускалися сходами, постійно обіймаючись — руками, плечима, тілами, що шукали одне одного.

— Я не хочу тебе відпускати, — тихо прошепотів він на вухо, коли ми вже були під моєю квартирою.

— Я теж, — несміливо промовила я, відчуваючи, як серце прискорює ритм. Потім відкрила двері й потягнула його за собою.

Він зупинився на порозі, кинувши погляд, ніби хотів остаточно переконатися, що зрозумів мене правильно.

Потім хлопець притягнув мене до себе — впевнено, але ніжно. Його долоні лягли на мою спину, і я відчула, як усе всередині відгукується на цей дотик.

Він нахилився, торкнувся лобом мого, моє дихання збилося раніше, ніж він поцілував — повільно, глибоко.

Його руки ковзали обережно, ніби він запам’ятовував мене. Потім нахилився ближче: губи торкнулися моєї шиї, долоні ковзали від плечей до талії. Моє дихання збилося ще сильніше, і я притулилася до нього, дозволяючи собі більше. З кожним дотиком відчувала, наскільки була бажаною.

Ця ніч була ніжною і шаленою водночас. Ми відкривалися одне одному, вивчали одне одного, а потім, втомлені, але щасливі, заснули в обіймах.

А вранці нас буквально підірвали гучні стуки в двері. Я була впевнена, що це Арсен, тож накинула халат і поспішила відчиняти, аби він не підняв на ноги всіх сусідів.

— Арсене, тобі нема чим зайнятися! — голосно промовила я перед тим, як відкрити двері.

Але в наступну мить в квартиру буквально влетіла мама. Це була катастрофа.

— Не встиг Вадик піти, а ти вже з якимось Арсеном знюхалася! — вигукнула вона.

Я завмерла. Слова зникли, руки тремтіли. Мама завжди викликала у мене страх, і цей момент не став винятком.

Я дивилася на неї, відчуваючи, як серце шалено калатало, а мозок гарячково шукав вихід із цієї безнадійної ситуації.

— Мамо, я… — почала я, але слова розсипалися ще до того, як я встигла їх зібрати.

— Що ти? — одразу підхопила вона. — Я ж тобі веліла помиритися з Вадимом.

— Я не хочу, — майже прошепотіла я, опустивши погляд.

— Не хоче вона, — її голос був сповнений злості й рішучості. Такий знайомий тон, від якого в дитинстві хотілося сховатися під ковдру і зараз теж.

У цю мить з кімнати вийшов Богдан. Він став поруч, трохи попереду, ніби інстинктивно загороджуючи мене собою.