РОЗДІЛ 44

Я нічого не сказала.

Не тому, що боялася — просто слова зараз були зайвими. Я лише підвела на нього очі, і цього вистачило.
У моєму погляді не було жодного «ні». Тільки тремтіння, очікування й легкий страх, який дивним чином зливався з бажанням.

Він побачив це.

Його лоб торкнувся мого, дихання переплелося.

І тоді він нахилився повільніше, ніж хтось інший наважився б, наче давав мені шанс зупинити його до останньої секунди, але я не зупинила.

І нарешті його губи торкнулися моїх, так ніжно, наче він боявся, що я розтану від першого ж дотику.

Я завмерла лише на секунду. Потім подалася до нього сама, стираючи межу між нами.

Поцілунок поглибився, став впевненішим.
І на мить світ зник — лишилися тільки його руки, що тримали мене уважно й ніжно, запах глини та наші губи, що нарешті зустрілися.

Мені було мало, і я обхопила його обличчя своїми долонями. Було байдуже, що на шкірі залишаться величезні сліди глини — хотілося відчувати його тепло, його шкіру, його присутність так близько.

Я відірвалася першою, відчуваючи, як сильно калатає серце. Наші лоби все ще торкалися один одного, а Богдан переплів наші пальці між собою.

— Ми тепер такі чисті, — промовила я, посміхаючись.

— Здається, існують маски для обличчя з глини, — з усмішкою сказав хлопець.

— Сумніваюсь, що саме з такої. — Я нарешті повернулася до гончарного круга, де наше творіння впало, втративши свою форму.

— Ми все зіпсували, — з сумом промовила я, поглянувши на залишки глечика.

— Спробуємо знову, — легко відповів він і ніжно поцілував мене в скроню.

Я зітхнула й усміхнулася, відчуваючи, як від цього маленького дотику серце ще сильніше калатає.

Дивно усвідомити, наскільки цей вечір змінив щось між нами.

Між нашими впевненішими обіймами, сміхом та поцілунками ми все ж зробили вазу. Вона здавалася простою, але для мене означала набагато більше. Шкода, що не можна було забрати її одразу — мусила ще залишитися для обробки в спеціальній печі.

Потім настав момент змити з себе глину. Добре, що був умивальник, а що не змили водою — витирали вологими серветками, остаточно витративши весь мій запас.

Але коли настав час їхати додому, я відчула щось гірке. Не хотілося залишати цього місця в цей момент. Воно стало нашим… принаймні для мене.

Додому поверталася ніби з казки. Сміливо можу сказати, що це побачення стало найкращим у моєму житті.

Богдан кермував впевнено і спокійно, а я безсоромно розглядала його, не вірячи, що все, що пережила сьогодні, насправді сталося.

— Я проведу, — жартома промовив він.

Я засміялася у відповідь. Ситуація була трохи дивною, адже ми прощалися біля наших дверей, які знаходилися поруч.

— Дякую тобі за сьогодні, — сказала я, зібравшись піти до себе.

— І тобі, — відповів він, посміхаючись так тепло, що мені стало трохи важко відходити.