РОЗДІЛ 43

Його слова прозвучали так просто й водночас беззаперечно правильно, що мені не було чого додати. І все ж я розуміла: мене тягнуло до нього попри всі побоювання. Він здавався справжнім, надійним — тим самим принцом, про яких дівчатка мріють, слухаючи казки.

— Але це не означає, що мені з тобою погано чи дискомфортно, — все-таки додала я. — Швидше навпаки.

— Радий це чути, — спокійно відповів він.

Ми мовчки продовжили вирівнювати наш глечик, і ця тиша кричала голосніше за будь-які слова.
Я відчувала кожен його подих на своїй шиї, біля вуха і тіло відгукувалося мурашками.
Головою думала одне, але тіло вперто тягнулося до нього.

— Ти тремтиш, — раптом прошепотів він біля самісінького вуха.

— Це просто холодно… — збрехала я так безглуздо, що сама ледве стримала посмішку.

— Звісно, — відповів він посміхнувшись.

Він злегка змістився ще ближче. Не настільки, щоб це виглядало навмисно, але рівно настільки, щоб моє дихання збилося. Його плече зачепило моє, і цього м’якого, майже невимушеного дотику вистачило, аби всередині все стиснулося від солодкої напруги.

Наш глечик обертався, повільно набуваючи форми, а мені здавалося, що форму зараз набуваю я — під його руками, під його поглядом.

Він легко розвернув мою руку, ніби просто виправляв техніку, але по факту просто накрив її своєю. Його пальці лягли поверх моїх: теплі, надійні, майже рідні. І від цього дотику мене ніби розморозило зсередини.

— Так краще, — промовив він так тихо, що це більше схоже на зізнання, ніж на підказку.

Я відчувала його руку, яка все ще лежала поверх моєї, але з кожною секундою він стискав її трохи сильніше, ніби дозволяв собі бути ще чеснішим зі мною.

— Ти відволікаєшся, — прошепотів він, і я почула усмішку в його голосі. 

Звичайно, відволікаюся. Спробуй тут зберегти спокій, коли поруч така… спокуса.

— Це твоя вина, — видихнула я, намагаючись не підвести погляд, але відчувала, як він уже дивився на мене.

Хлопець  нахилив голову трохи набік, уважно вивчаючи моє обличчя, ніби намагаючись прочитати найпотаємніші думки, а я інстинктивно подалася вперед, буквально на сантиметр, але цього вистачило.

Кінчики його пальців лягли мені на підборіддя, легенько піднімаючи його догори, так м’яко, ніби він боявся злякати мене цим рухом.

Пальці Богдана все ще були в глині, але коли він торкнувся моєї шкіри, дотик вийшов настільки уважним, таким обережним, що навіть глина здалася частиною моменту. На моєму підборідді лишився тонкий, прохолодний слід, майже невагомий, але від нього по тілу прокотилася хвиля тепла.

Я відчула, як він важко ковтнув і дивився на мене так, ніби світ звузився лише до нас двох, до цього збитого дихання між нами.

Його рука з підборіддя повільно ковзнула до щоки, залишивши легенький слід глини і мені здалося, що я розтану прямо під його долонею.

— Скажи, якщо не хочеш… — прошепотів він, і його голос трохи зірвався.