РОЗДІЛ 42

Діана

Його дотик був таким ніжним, таким уважним і делікатним, що всередині щось м’яко стислося, а серце зробило кульбіт.
Наші пальці обіймали глину, перепліталися між собою неначе випадково, але щоразу довше, ніж це було потрібно для роботи. Тепла маса слухняно змінювала форму, а я ловила себе на тому, що більше стежу не за нею, а за його рукою.

Він іноді легенько скеровував мої пальці, поправляв рух, і від цих крихітних доторків мене прошивало струмом.
Я чула, як він дихає поряд, відчувала його присутність плечем, вдихала неймовірний аромат його парфуму і цей момент здавався таким інтимним, що я боялася рушити різко й зруйнувати його.

Ми формували вазу, яка більше нагадувала глечик.

— Ти точно знаєш, що робиш? — запитала я, прикусивши губу, коли глина ледь хитнулася.

— Абсолютно, — упевнено відповів він. — Принаймні, намагаюся виглядати так, ніби знаю.

Я пирхнула.

— Чудово. Значить, ми обоє імпровізуємо.

— У цьому вся магія, — сказав він, легенько підтримуючи мою руку, щоб вона не з’їхала з форми. — Бачиш? Уже виходить.

— Це ти рятуєш ситуацію, — зітхнула я.

— Та ні. Це командна робота, — усміхнувся він. — Ти — головна, я просто страхую. Але гадаю, що глечик уже точно не впаде, — сказав він і трохи відсунувся. — Бачиш? Можеш сама.

Я подивилася на свої руки, потім на нього.

— Може й можу… але з тобою легше.
Я почула, як він усміхнувся, і це мене трохи заспокоїло.

Мої руки почали тремтіти і я злякалася, що можу зіпсувати те, що вже вийшло. Богдан помітив це одразу і на мить він накрив мої руки своїми долонями повністю.

— В тебе все вийде, — ніжно прошепотів.

— Ти так впевнено кажеш, — буркнула я, хоч усередині стало тепліше.

— Бо бачу, — відповів він просто.

Я тихенько засміялася, а він легенько відпустив мої руки, залишивши в них своє тепло.

— Давай, спробуй сама. Я поруч.

Я дуже обережно підняла руки вище, намагаючись надати форми цьому… ну, хай буде глечику. І в мене справді почало виходити. Настільки, що я вже не могла всидіти спокійно — всередині все підстрибувало від радості.

— У мене справді виходить! — видихнула я, щасливо повернувши до нього обличчя.

І миттєво пожалкувала про це. Він був занадто близько. Небезпечно близько. Ще трошки і я або поцілувала б його випадково, або просто перелякалася на смерть від власних думок.

Він теж це помітив. Погляд у нього став уважнішим.

— Чому ти мене так боїшся? — тихо запитав він.

— Я б не сказала, що боюсь, — і зітхнула, намагаючись прибрати тремтіння з голосу. — Мені просто… незвично. Я довгий час була з однією людиною і не уявляла себе з іншим.

Він кивнув, повільно, ніби давав мені час не ховатися за словами.

— Це нормально, — сказав м’яко. — Звикати до нового — це не страшно. Це просто по-іншому.

Він усміхнувся кутиком губ, і на мить стало так спокійно, ніби між нами більше немає цієї невидимої напруги.

— Я тому і обрав це місце, — тихо додав він, — щоб ти стала трохи впевненіша… і вільніша зі мною.
Він легенько знизав плечима. — Мені не хочеться, щоб ти червоніла і підстрибувала від кожного мого дотику.

Я закотила очі, але усмішка сама вирвалась.

— Я не «підстрибую».

— Ні? — він ледь нахилив голову. — То це в мене вже галюцинації?

— Не смій, — буркнула я, хоча щоки точно зрадницьки почали червоніти.

Він засміявся тихо-тихо, так, ніби боявся злякати момент.

— Я не кажу, що це погано, — продовжив він м’якше. — Просто хочу, щоб тобі поруч зі мною було… легко і без напруги.

Я глянула на свої руки, які вже впевненіше тримали форму майбутнього глечика.

— Може… я й справді стану вільнішою, — прошепотіла я. — Просто мені потрібен час, — сказала я тихо, обводячи пальцями край форми. — Я хочу зараз навчитися розуміти і приймати себе в першу чергу.

Богдан не відповів одразу. Він трохи нахилив голову, вдивляючись у мене уважніше.

— Це правильно, — вимовив він нарешті. — Це навіть важливіше, ніж розуміти когось іншого.