РОЗДІЛ 41

Діана

Ой лишенько. Після того, як Богдан мене поцілував, я весь день собі місця не знаходила. Все з рук валилося, і я тільки й думала про нього.
Замість розпушувача в бісквіт додала лимонну кислоту. Не могла відділити жовтки від білків — так руки тремтіли. Я ще ніколи стільки продуктів не переводила, як учора.
Точно пішла в мінус, але все ж зібралася і спекла бісквіти.

А робота в понеділок була не кращою. Навіть колеги помітили мою незібраність і неуважність. А ще Богдан казав щось про сьогоднішнє побачення, але ні повідомлення, ні дзвінка не було, а самій телефонувати було соромно.

Та всі мої сумніви закінчилися, коли я побачила його мало не біля самих воріт садочку. Ми якраз виходили з однією вихователькою, коли вона зосередила свій захоплений погляд на комусь. Мені стало цікаво, я прослідкувала, а там Богдан.
— Це по мене! — засмутила колегу я.
— Ти ж ніби зустрічалася з іншим? — вирішила додати вона. І яке їй було діло до мого життя?
— То було давно, — саркастично відповіла я, швиденько попрощалася і пішла до сусіда.

— Я не думала, що ти приїдеш сюди, — вирішила хоч щось сказати.

— По-перше, привіт, — усміхнувся хлопець. — А по-друге, я вирішив не дати тобі шансу втекти.

— Але ми ж додому заїдемо? — запитала я.

Він негативно похитав головою й відчинив дверцята авто.

— Ми що, одразу кудись їдемо?

— Саме так, — коротко відповів і зачинив за мною двері.

Мені це не подобалося, мій одяг був геть не придатним для першого побачення.

— Мені треба переодягнутися, — впевнено заявила я, коли він сів за кермо.

— Принцеско, ми поїмо, а потім продовжимо. Ти виглядаєш приголомшливо, і тобі буде зручніше в штанах.

— Але ж…

— Довірся мені.

Божечки, та він і слова не дає вимовити. Але якщо вже каже, що в штанах буде зручно, то я хоча б була спокійна, що мої джинси впишуться в його задум.

Ми перекусили в одному досить затишному містечку і мені страшенно хотілося дізнатися куди ми їдемо далі.

І найменше, що я очікувала побачити: невеличку майстерню гончара.
На поличках обережно розставлені глиняні роботи: чашки, тарілки, вази, кожна зі своїм візерунком. Світло було м’яким, трохи тьмяним, але саме таким, що робило простір затишним. У повітрі відчувався аромат пилу та мокрої глини.
А в центрі, навпроти вікна, стояло гончарне коло. Одне. Наче чекало саме на нас.

— Ти коли-небудь пробувала щось ліпити з глини? — озвався Богдан.

— Ні, — відповіла я, неквапливо підійшла до полиць і почала роздивлятися роботи. Вони були неймовірно красивими. Найбільше мені сподобалися вази — високі, плавні, майже витончені. Я таких давно ніде не бачила й чомусь зупинила погляд саме на них.

— Спробуємо? — тихо запитав він, підійшовши впритул.

— Не впевнена, що в нас вийде щось подібне. Я в цьому геть нічого не тямлю.

— Я востаннє ліпив ще в школі, але спробувати можна. — усміхнувся Богдан.

Я сіла біля станка, а він розташувався просто за мною. Наші тіла опинилися так близько, що мені на мить перехопило подих. Це були майже обійми… тільки обережніші.

Богдан взяв шматок глини, розім’яв у руках і кинув на середину круга, попередньо злегка намочивши поверхню. Він запропонував мені спробувати, але я вирішила поки поспостерігати.

Він натиснув ногою на педаль, і станок оживши, почав плавно обертатися.

— Намочи руки, — прошепотів він просто біля мого вуха.
Я послухалась і несміливо опустила руки у воду.

— А тепер треба розмішати глину, зробивши з неї конус.

Я торкнулася глини. Спершу думала, що це буде неприємною і слизькою, але все виявилось навпаки: вона була м’якою, слухняною та приємною.

А потім його руки накрили мої.

І всі думки про глину миттєво відсунулися на другий план.