РОЗДІЛ 40

Злата

От зараза. Зайвою скромністю він точно не страждає.

— А що я повинна? — спробувала говорити серйозно.

— Мені б хотілося, — невимушено відповів він.

Ми підійшли до старої альтанки. Арсен дістав плед, який прихопив із машини, і старанно розстелив його на лавці.

— Ти завжди так думаєш наперед? — підозріло кинула я.

— А як інакше? — усміхнувся він.

Ми сіли, але я залишила між нами відстань і помітила, що йому це явно не сподобалося.

— Може, розкажеш щось про себе? — запропонував Арсен.

— У моєму житті нема нічого цікавого, — мовила я, відкинувшись назад і дивлячись у небо.

— У кожного є щось цікаве, — спокійно відповів він.

Я мовчала, бо й справді не знала про що розповісти.

— Які бажання загадувала в дитинстві на день народження? — запитав Арсен.

— Щоб бабуся була здоровою… щоб стати лікарем… і ролики, — усміхнулася я.

— То чому не пішла в медичний? Я б із радістю став твоїм пацієнтом.

Я повернула голову й посміхнулася.

— Я не була б проти, — тихо пожартувала я. — Враховуючи, що мріяла бути патологоанатомом.

— Серйозно?

— Та ні, — засміялася я. — Просто хотіла стати лікарем і вилікувати бабусю. У неї біля ліжка завжди стояв стілець із ліками. Коли їй ставало гірше, вона одразу тяглася до нього. Але потім… я виросла і мрії залишилися мріями.

— Чому? — запитав він обережніше.

Я зітхнула.

— Не пройшла на бюджет. Добре, що бабуся вмовила спробувати туризм і готельну справу. Так і почалася нова стрінка мого життя.

— Чому саме це?

— У школі був хлопчик із неблагополучної сім’ї. Бабуся його підгодовувала, дозволяла залишатися вдома, навіть робила гостинці, щоб він не соромився серед однокласників. — Я підняла погляд, щоб переконатися, що він справді слухає і неохоче продовжила. — Готель, де я працюю, належить йому. Він допоміг з навчанням, дав роботу й підтримував бабусю, поки я була в іншому місті. От і вся історія.

— А зараз він хоче тебе звільнити? — стурбовано уточнив Арсен.

— Не знаю, — намагалася я говорити спокійно, хоча серце билося сильніше. — Тепер у готелі інший керуючий. Він зняв мене з підробітку покоївкою. Тепер у мене графік стабільніший, але зарплата менша.

Арсен нахилився ближче, ловлячи мій погляд.

— У тебе неприємності? Тобі потрібні гроші?

Я відвернулася, приховуючи, як тремтять руки.

— Щось таке… — ледве вимовила я. — Але я не хочу розповідати подробиці.

— Я міг би допомогти.

Я силувано посміхнулася.

— Давай… не будемо про це.

Було видно, що він цілком не задоволений таким відступом. Тому хитро змінив тактику і почав сипати смішними історіями. Я сміялася так, що аж живіт заболів. В той момент ми геть забули про час.

І потім стрімголов повернулися до машини й поїхали далі. Я хотіла забігти в магазин, але хлопець не дозволив і навіть не дав шансу заперечити.

Добре хоч, що вчора, виспавшись, я прибрала квартиру. Бо якби вони зайшли й побачили те, що там було… я б просто провалилася крізь підлогу від сорому.

Ми приїхали до мене за кілька хвилин до шостої і ще навіть не встигли помити руки, як привезли доставку. А за хвилину з’явилися Богдан і Діана.

Вони увійшли з кульками, пакунками й тортом і я не сумнівалася, що вона приклала свою руку до цього.

З порога всі троє затягнули хором привітання. Арсен одразу підспівав а потім всі затихли, коли я задмухала свічку  і слава Богу, ніхто не вирішив занурити мене обличчям у торт. Хоча відкусити шмат змусили.

— Але ж він смачний… — не втрималася я, коментуючи з повним ротом.

— Богдан сказав, що ти любиш шоколад і горіхи, — гордо повідомила Діана. — То я й спекла: шоколадно-горіховий бісквіт, крем із праліне і вершково-сирний крем. Суцільний експеримент, але, здається, вдалий.

Очі самі наповнилися слізьми. На рівному місці і раптово.

Ніхто ніколи не робив для мене нічого подібного.

А цей торт, ніби спеціально вигаданий під мене. І я зовсім не очікувала, що в цей день мені таке підготують.