РОЗДІЛ 39

Злата

Арсен поклав одну руку мені на спину, а іншою накрив голову, ніжно проводячи пальцями по волоссю.
Б’юся об заклад, такого він точно не очікував. Але мені так хотілося відчути хоч крихту тієї турботи, якою він останнім часом огортав мене.

— Можна запитати, що сталося? — тихо промовив він.
— Давай просто постоїмо мовчки, добре? — попросила я.

У відповідь Арсен лише міцніше обійняв, пригортаючи до себе.
Збоку це, мабуть, виглядало дивно, але мені було байдуже.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я відлипла від нього й несміливо зустрілася з його очима.

— Ти як мене знайшов?

— Шукав тебе на роботі. Хотів забрати на обід, а там сказали, що ти відпросилася… у свій день народження. Ти маленький партизан. Не могла раніше сказати?

— А навіщо?

Арсен присунувся трохи ближче, так близько, що мені довелося підняти голову.

— І що мені з тобою робити, га? —  прошепотів він, ігноруючи моє запитання і доторкаючись лобом до мого. — Ну хоч щось сьогодні дозволиш?

Я ковтнула повітря, стукіт серця вмить прискорився.

— Дозволю що?
— Бути присутнім на твоєму святі.

— Я не збираюся нічого святкувати, — пробурмотіла я, але Арсен лише хитро посміхнувся.

— Я б хотів побути з тобою вдвох, але… там Діана, коли дізналася, що в тебе день народження, дала Богдану на горіхи за те, що він не попередив, і пообіцяла спекти торт. А я пообіцяв, що привезу тебе.

Такого я точно не очікувала.

— Коли ти встиг їх зустріти?
— Яка різниця, — відмахнувся він.

Поки я стояла шокована почутим, Арсен відчинив дверцята авто й дістав звідти величезний букет і просто вручив.

— З днем народження, Злато!

— Дякую… — голос зрадницьки затремтів. — Якщо чесно, я вже не пам’ятаю, коли востаннє отримувала квіти.

Я зарилася носом у букет. Він був просто неймовірний — важкий, пишний, з різних квітів, деякі я навіть не знала, як називаються.

— Знаєш… — почав він, уважно дивлячись на мене, ніби щось зважуючи. — Ти заслуговуєш на більше, ніж сама собі дозволяєш.

Можливо, він і мав рацію. Але в мене була ціла купа думок на цю тему  і   зараз точно не був ні момент, ні місце, щоб їх озвучувати.

— Схоже, треба їхати додому й готуватися, — тихо промовила я, намагаючись змінити тему.

— Не турбуйся, — Арсен легко посміхнувся. — Я замовив доставку. Все привезуть на вісімнадцяту, так Діана закомандувала.

— Здуріти можна... — я моргнула кілька разів, не вірячи своїм вухам.

— Ну а що? — знизав плечима він. — Ти думаєш, я дам тобі носитися по магазинах у свій день народження? Забудь. Сьогодні ти почесна іменинниця, а я твій таксист і охоронець.

Я зітхнула, але губи самі по собі розтягнулися у посмішку.

— Ти ненормальний.
— Знаю, — погодився він. — Але хтось же має про тебе подбати.

І от як біля нього виставляти паркани захисту, коли він такий?

— Може, давай трохи прогуляємось? — запитав він із надією.

Я лише невпевнено кивнула.

— Тоді поїхали, — усміхнувся Арсен. — Знаю одне чудове місце неподалік.

Сьогодні я здалася.
А завтра… завтра подумаю, як і що робити далі.

Усю дорогу я крадькома спостерігала за ним, а він час від часу ловив мій погляд. І кожного разу, коли наші очі зустрічалися, в мені щось ніби починало тріпотіти.

Ми виїхали за місто, у невеличку посадку, і це справді було того варте.
Жовте листя почало опадати з дерев. А від запаху свіжого повітря здавалося, що паморочилося в голові.

— Дуже гарно… — вирвалося в мене.
— Я знав, що тобі сподобається.

Я скосила на нього погляд.

— Ти забагато про мене думаєш.
— А ти замало, — відповів він одразу, без роздумів.