РОЗДІЛ 38

Злата

 Після того, як вчора Арсен привіз мене додому, я сховалася у свою мушлю й не хотіла нікого ні бачити, ні чути.
Діана телефонувала кілька разів, а я відмахнулася, пробурмотіла щось про зайнятість і продовжила копатися у власних думках.

Мама ще раніше просила відпроситися на мій день народження й приїхати до них, бо через роботу бачимося нечасто. Та шосте чуття підказувало, що брат знову вляпався.

Телефон стояв на беззвучному. На кілька дзвінків я все ж відповіла, але більше не мала сил слухати побажання, у здійснення яких сама не вірила.

Зібравшись із силами, я все-таки поїхала до мами й Сашка. Мама запевнила, що нічого купувати не треба  і я навіть зраділа, адже блукати супермаркетами точно не хотілося.

Але вся ця радість розсипалася на порозі, коли мене привітали улюбленим тортом мого дорогоцінного братика.

От серйозно. Я цього телепня постійно виручаю, а він не може хоча б раз подумати про мене? Здивування нуль, а розчарування максимум.

Після формальностей ми сіли за імпровізований святковий стіл. Не подумайте, я не вибаглива, я щиро вдячна мамі й знаю, що вона не може дозволити собі розкіш. Але ледь ми сіли, як почалося.

Розповіді про Сашкові пригоди: як йому «не щастить», які «друзі» його підбили покататися на байку, і як тепер треба оплачувати ремонт.
І в той момент моя чаша терпіння тріснула.

— Розбирайся цього разу сам, — сказала я рівно, хоча всередині все кипіло.

Мама одразу стихла. Сашко витріщився так, ніби я щойно гепнула його по голові сковорідкою.

— Злато, ти ж знаєш, у мене таких грошей нема, — пробелькотів він своїм фірмовим жалісливим тоном.

— А ти хоч раз запитав, чи є вони в мене? — я глянула на нього так, що він аж плечі втягнув. — Ти коли-небудь подумав, звідки беруться гроші на всі твої косяки? Ти взагалі розумієш, що таке відповідальність?

— Злато, ти ж знаєш, у нього… — почала мама.

— У нього що? — я підвищила голос, хоч і намагалася стриматися. — Помилки робити він може, а на роботу влаштуватися — одразу сто хвороб знаходиться. Мамо, він просто маніпулює тобою. Невже ти цього не бачиш?

— Може, ти поговориш із Георгієм Валерійовичем, і він нам позичить? — нерішуче сказала вона.

— Мамо, мені здається, він і так нам допоміг більше, ніж мав би. Не варто зловживати, — я ледь стрималася, щоб не закотити очі.

— Ну… можливо, він хоча б влаштував Сашка на роботу. Неважку, — тихо додала вона.

— Неважку? — я різко видихнула. — Щоб він щодня сидів у мене перед носом? І щоб я його прикривала після чергової дурниці?
Але байдуже. Хочете, то ідіть просіть. Мене швидше за все все одно звільнять.

— Як звільнять?! — обурився Сашко, аж спина вирівнялася.

— Мовчи, — коротко кинула я. Досить. Я хотіла додому. Хоч кудись, тільки не тут.

— Дякую, мамо, за обід. Все було дуже смачно, як завжди, — я обійняла її, поцілувала й пішла одягатися.

Треба було довіряти інтуїції. Могла ж просто покликати маму в кафе на тістечко  і ми хоча б посиділи спокійно, без цього цирку.

Я швидко збігла сходами з шостого поверху, аж голова закрутилася від темпу  і вискочила на вулицю.

І, вгадайте, чию автівку я побачила біля сусіднього під’їзду?

Звісно, без Арсена не обійшлося.

Помітивши мене, він вийшов із машини та неквапливо підійшов. На обличчі намальовувалася готовність прийняти чергову бурю та вислухати мої докори.

А я в той момент хотіла послати до біса все: страхи, гордість і що там мені ще заважає.
Тому просто підійшла і обійняла його легко, вмостивши голову на грудях і нарешті відчула полегшення.