РОЗДІЛ 37

Злата

Арсен, ця турботлива зараза, відчинив дверцята, допоміг мені сісти й навіть сам застібнув пасок безпеки. Наче я якась VIP-персона, або він просто не вміє інакше. І це підкупало. Дуже сильно.

— Але не думай, що це щось означає, — поспішила я уточнити.

— Авжеж, — усміхнувся він. — Гордість. Коли вона в тебе вмикається, ти вже не білочка — ти найсправжнісінький їжачок.

Я лише зморщила носа.

На вулиці почав моросити дощ. У машині було тепло, грала ненав’язлива мелодія. Арсен упевнено кермував, а я й не помітила, як заснула.

Прокинулася від легкого дотику його руки до плеча.
— Що, вже приїхали? — озирнулася, але місце, де ми зупинилися, було незнайоме.

— Ти спала так міцно, що коли я тебе будив біля будинку — ти лише рукою махнула. Тому вирішив поїхати далі, — пояснив Арсен. — Це мій улюблений ресторан, тому пропоную поснідати. Тільки не вмикай гордість, гаразд?
— Не буду… — хоча не була впевнена, що мені це зараз потрібно.

Ми зайшли всередину. Було очевидно, що його тут добре знають. І страшно було подумати, скількох таких, як я, він уже сюди приводив. Не хотілося відчувати на собі погляди, ніби я чергова лялька.

Їсти не хотілося. Апетиту не було, від слова «зовсім». Думки літали далеко від цього місця, і я не могла їх відганяти.

— Злато… — тихо промовив Арсен, помітивши мою відсутність. — Ти мені не подобаєшся…

Я посміхнулася. Посмішка могла бути змученою, але була щирою.
— Добре, а то вже переживати почала, якби тебе делікатніше відправити, щоб не розбити твоє ніжне серденько.

Арсен тихо видихнув і ледь усміхнувся.
— Радію, що зміг тебе розсмішити… Але, Злато, — його голос став серйознішим, — ти мені подобаєшся. Дуже. Просто твій стан зараз… трохи лякає мене.

— Лякає? — я знизала плечима. — Я просто трохи втомлена, нічого страшного.

— І в кого ти така вперта? — невдоволено видихнув він.

Нам принесли замовлення. Я вже відмовилася від кави, а тепер навіть на чай дивилася з підозрою. Їжа пахла неймовірно, виглядала ще краще, але бажання їсти — нуль. Я лише перекладала смужку бекону з одного краю тарілки на інший.

— Якщо ти не будеш їсти — я особисто нагодую тебе з ложечки, — сердито буркнув Арсен, підсунувши стілець ближче. Наміри його були цілком зрозумілі.

— Силою запихнеш?

— Якщо доведеться, то силою, — відповів він без тіні жарту.

Я скривилася, але зрештою піддалася. Запихнула в себе кілька виделок  і шлунок, здається, був вдячний. Арсен поруч теж виглядав задоволено, ніби це його особиста перемога.

— Відвези мене додому… будь ласка, — тихо попросила я, опустивши погляд на тарілку.

Арсен на мить завмер.
— Звісно. —  хлопець хотів ще щось додати, проте змовчав.

А потім цей лицар в обладунках з турботи,  допоміг мені одягнути пальто, і ми вийшли на холодне повітря. Арсен мимоволі торкнувся моєї руки, перевіряючи, чи я не тремчу і я на мить зловила себе на думці, що мені мало цього дотику, але тієї ж миті намагалася  швиденько вигнати це зі своєї голови.

— Ти впевнена, що хочеш додому? — тихо запитав він. — Можу залишитися поруч. Або забрати до себе, якщо так буде спокійніше.

— Я просто хочу тиші, Арсене.

Він повільно кивнув, відчиняючи пасажирські двері:
— Добре. Тільки не зникай від мене, гаразд?