РОЗДІЛ 36

Злата

І як після такого можна навіть підвищити на нього голос?
Він єдиний за довгий час, хто хоч раз по-людськи потурбувався про мене. І вже не вперше. І чорт забирай… від цього тільки болить сильніше.

— Ти себе зовсім не бережеш… — прошепотів він, дивлячись прямо перед собою, ніби боявся зустрітися зі мною очима. — Ти взагалі спала?

— Години дві… може три… — буркнула я, втягуючи пальці в рукав.

— От і я про те, — він легенько торкнувся моєї руки, перевіряючи, чи не замерзла. — Я хвилююсь, Злато.

Я мало не здригнулася. Це жарт? Ні. Він був серйозний, надто серйозний для цього Арсена, який звик дражнити всіх навколо.

— От скажи, що тобі бракує? Комусь морду натовкти — тільки скажи. Грошей? — я дам. Хочеш на відпочинок — вибери куди. Тільки прошу, не мовчи. Я розумію, що ти горда, але для чого та гордість, якщо від неї ти сама страждаєш?

Я різко вдихнула, відчуваючи, як у грудях щось стискається, а в очі нахабно лізуть сльози.

— Арсене… перестань, — прошепотіла я, але він покрутив головою й сів ще ближче, так близько, що я відчула його тепло. Хлопець взяв мене за лікоть, наче перевіряючи, чи не відштовхну.

— Я не жартую, Злато. Мені не смішно дивитися, як ти сама себе добиваєш. Ти ж не залізна. І не мусиш бути.

Я стиснула зуби, ковтаючи клубок у горлі. Від його турботи хотілося… ну от просто розпастися. Розвалитися на дрібні шматки прямо тут, на зупинці.

— Мені… важко, добре? — видушила я нарешті. — Мене можуть майже звільнити. І я не знаю, що робити.

Арсен тихо видихнув, а потім обережно торкнувся моєї щоки тильним боком пальців, ніби боявся налякати.

— Ти настільки боїшся втратити цю роботу? — тихо запитав він.

Раптом на горизонті з’явився автобус, і я хотіла піднятися, але хлопець обійняв мене за плече і не пустив.

— Я сам тебе відвезу.

— Арсене, ти знову починаєш вирішувати за мене? — я різко скинула його руку й підвелася, але ноги після нічної зміни зрадницьки підкосилися.

Він миттєво підхопив мене за лікоть, втримав, і голос став нижчим:

— Та не вирішувати… — обурився він. — Я хочу допомогти. Ти ж ледь стоїш.

— Мені нормально, — буркнула я вперто, хоча звучало це не дуже переконливо.

— Злато, та кому ти це розказуєш? — він став переді мною, змусивши зупинитися.

Я відвернула погляд, стискаючи ремінець рюкзака так сильно, що аж побіліли пальці.

— Ти не розумієш…

— То поясни, — тихо сказав він. Несподівано м’яко. Так, що аж дихання перехопило. — Скажи хоч щось, а не закривайся. Я не хочу тебе ламати. Я хочу… — він замовк, трохи нахилив голову, — щоб ти не залишалася з цим всім наодинці.

— Слухай, мені не треба супермена, який прилетить і все вирішить.

На його обличчі з’явилася тінь усмішки.

— Що? Що я такого сказала?

— Ти мене щойно майже суперменом назвала.

— Нічого подібного! — обурилася я. — То просто так… і не про тебе. Зрозумів?

— Добре, добре. Не про мене, — підняв руки, ніби здаючись. — Але я все одно не пущу тебе на той автобус. Не хочу їхати сам. Хто ж тоді на мене бурчатиме?

Він простягнув мені руку, і я, хоч і неохоче, вклала в неї свою. Невеликий контакт і раптом стало трохи легше. І було несподівано приємно відчувати велику теплу долоню.

— Добре, — буркнула я тихо.