РОЗДІЛ 35

Злата

Я вже другу добу без нормального сну. Ходила, мов на голках. Ніяк не могла заспокоїтися — трясло так, що це відбивалося на всьому: і на роботі, і на настрої.
Два дні на рецепції  з усмішкою, яка трималася на обличчі тільки завдяки силі волі. Весь час на ногах, відповіді гостям, бронювання, нескінченні телефонні дзвінки, проблеми, прохання, ще дзвінки.

А ще в обідню перерву я мусила зняти гроші з кредитки й віддати “горетоваришу” брата. Дуже не хотілося, але вибору не було.

Потім нічна зміна покоївки. Остання.

Я могла б подзвонити власнику — Георгію Валерійовичу. Без нього я б не мала ні освіти, ні цієї роботи. Але він уже пів року в іншому місті, розширює мережу готелів, і мені не хотілося набридати йому своїми дрібними проблемами. Він і так зробив для мене занадто багато.

І все це буквально напередодні мого дня народження.
Святкувати я не планувала, але такий “подарунок”, як втрата підробітку, точно не було тим, на що я очікувала.

І ось тепер — ранок.
Я сиділа на зупинці й чекала автобус. Ноги пекли від моєї ж дурної неуважності: у поспіху я забула змінне взуття й усю ніч прибирала в туфлях на підборах. Натерла ноги до крові. Подивилася на телефон — ще є час. Роззулась, дістала сухі серветки й спробувала хоч трохи притиснути до ран, аби зменшити біль.

І саме в цей момент сльози тихо покотилися самі, а в мене просто не було сил їх стримувати.

Автобус усе не ще їхав і я сиділа, закутавшись у пальто, і дивилася перед собою, не бачачи нічого, поки знайома постать не з’явилася буквально перед моїм носом.

Арсен стояв мовчки, злегка нахилившись уперед, і простягав мені упаковку пластирів. Його погляд був не зухвалим, не насмішкуватим — зовсім не таким, яким я звикла його бачити.

— Злато, що відбувається? — тихо спитав він, присівши поруч так, щоб бути на одному рівні зі мною.

— Ти що, стежив за мною? — видихнула я різко, витираючи щоку тильною стороною долоні.

— Я ще вчора хотів тебе забрати, — відповів він без тіні усмішки. — Але мені сказали, що ти звільнишся сьогодні.

Його звичного «білочко» не було і стало якось дивно. Наче він раптом перестав гратися зі мною.

— Арсене, — я зібрала в грудях той шматок гордості, який ще не розтанув. — Ти точно не та людина, з якою я хотіла б поділитися.

Він важко і невдоволено видихнув, але не відійшов.
Навпаки —забрав пластирі з моїх колін й дуже спокійно сказав:

— Все одно сидітиму тут, поки не скажеш, — повторив він упевнено.
А потім, перш ніж я встигла щось збагнути, хлопець взяв мою ногу, потягнув ближче до себе й акуратно стягнув черевика. Я навіть не пискнула — настільки не очікувала цього.

Він обережно відсунув шкарпетку…
І різко зітхнув, а його обличчя сіпнулося від жаху.

— Ти що, з глузду з’їхала? — прошепотів він. Так, ніби це йому боліло, а не мені.

З максимальною делікатністю він приклеїв пластир, немов боявся завдати мені ще більше болю. Потім узявся за другу ногу — так само уважно, з м’якістю, якої я в нього ніколи не бачила.

Я сиділа там, паралізована не втомою, а відчуттями.