РОЗДІЛ 34

Діана

— Тату! — я мало не вдавилася повітрям і закрила долонями обличчя. — Це просто… ну… так вийшло!

Він розсміявся так щиро, що мені мимоволі теж захотілося усміхнутися.

— Та я ж нічого не кажу, — примирливо підняв руки. — Просто спостереження. Ти ніби поруч із ним стаєш живішою. Смієшся по-справжньому. І язик твій гостріший стає, — він хитро прижмурився. — У нашої чемної дівчинки язичок-то ще той.

— Тату, перестань… — простогнала я, відчуваючи, як щоки палають.

— Добре-добре, — він усміхнувся м’якше. — Я не про те, що ви там разом чи не разом. Мені важливо одне: щоб ти була щаслива. І щоб тебе ніхто не принижував. Ти заслуговуєш на хороше, Діано.

В горлі раптом пересохло і я змогла лише тихо відповісти:

— Знаю, тату. Дякую.

— Добре тоді, — він ніби підсумував усе сказане. — Мені важливо було побачити тебе своїми очима, щоб заспокоїтися. І ніколи б не думав, що скажу це, але… додому зараз краще не їдь, — він трохи скривився. — Хай мама трохи охолоне.

— Як скажеш, — прошепотіла я. — І… дякую тобі, що тримаєш мою сторону.

— А як по-іншому? — він піднявся і пішов до коридору. Узув одного черевика і саме в цей момент у дверях з’явився Богдан.

— Проведеш мене? — швидше констатував, ніж запитав тато, звернувшись до Богдана.

— Так, звісно, — спокійно відповів хлопець і простягнув мені пакет із покупками.

У пакеті одразу впадав в очі великий торт, а решту я навіть не роздивилася. Я ще раз міцно обійняла тата, і вони пішли. У грудях оселилося дивне, важкеньке відчуття, але я змусила себе заспокоїтися. Тато мене підтримував, тому що ще треба для щастя?

Невдовзі Богдан повернувся.

— Не сумувала? — запитав спокійно.

— Про що ви говорили? — мене буквально розпирала цікавість.

— Це наш секрет, — з ледь помітною посмішкою відповів він.

— Зрозуміло, — всміхнулася я, хоч усередині все ще крутилося сотня питань.

— У тебе які плани? — раптом поцікавився він.

— Треба знайти Злату й потрапити до себе. Мені… треба дещо зробити.

— Термінове? — уточнив він.

— На жаль, так, — пробурмотіла я.

Він сумно зітхнув і дістав із кишені мої ключі.

— Звідки ти їх взяв? — я здивовано підняла брови.

— Злату на вулиці зустрів, — пояснив. — Поспішала кудись, ледве не збила мене. Передала тобі й побігла далі.

Я їх мало не обійняла. Не вірилося, що можу піти додому і побути сама, мені цього дуже хотілося. Та й потрібно було взятися за бисквіти для двох тортів, тож, подякувавши за все, я швидко забрала речі: Златину сукню й маленьку сумочку і поспішила додому, мріючи просто закрити за собою двері й кілька хвилин постояти в тиші.

— Дякую, що допоміг, — прошепотіла я вже біля своїх дверей.

— Та звертайся, якщо що. І не тільки за допомогою, — він усміхнувся так, що в мене в животі щось перевернулося. — І взагалі… після проведеної ночі разом…

У мене смикнулося око, і на секунду захотілося знову всадити йому лікоть у ребра.

— …я просто зобов’язаний запросити тебе на побачення.

Я здивувалася, але чомусь навіть натяку на «ні» всередині не знайшла.

— Я не проти.

— Це добре, — задоволено відповів він.

Я вже розвернулася, аби втекти, поки не ляпнула якусь дурницю, але він раптом різко нахилився й поцілував мене. Швидко. Неочікувано. Так, що я навіть моргнути не встигла.

— Щоб завтра не казала, що на першому побаченні не цілуєшся, — кинув він і спокійно зачинив двері власної квартири.