РОЗДІЛ 33

Діана

Хлопець пішов на кухню робити каву, а я залишилася з татом, який уже зняв куртку й повісив її на вішак.
— Тату, ти тільки не хвилюйся, добре? Між нами нічого не було, — тихенько промовила я.

Він так щиро посміхнувся, що всі зморшки на обличчі лагідно заграли, а очі засвітилися добром.
— Дівчинко моя, я ж не сварити тебе приїхав. Ти вже доросла й у змозі відповідати за себе.

Мені одразу полегшало. Це був мій тато: суворий для світу, але найбільш ніжний і найтепліший для мене.
— Дякую тобі, — прошепотіла я й не втрималась, щоб не обійняти його. Він, як у дитинстві, погладив мене по спині й поцілував у маківку і раптом стало абсолютно неважливо, скільки мені років.

З кухні почувся дзенькіт ложки.
— Хвилюється, — тихо промовив тато. — Гарний знак.

Я всміхнулася.
— Що це за хлопець? Не ображає тебе?
— Ні, що ти. Він учора мене виручив, коли я без ключів залишилася.

Тато відпустив обійми й подивився уважно, з батьківською тривогою.
— Все добре? Ти загубила чи, не дай Боже, пограбували?
— Ні-ні, все гаразд. Це… довга історія.
— З цікавістю послухаю, — кивнув він.

— Ходімо на кухню, ми млинців насмажили.
— Впізнаю руку доньки. Млинці щонеділі, — посміхнувся він.
— Ну, взагалі-то їх Богдан заколотив, а я тільки посмажила.

У цей момент Богдан зупинився на порозі кухні.
— Я, мабуть, збігаю в магазин. Ви поговоріть спокійно, добре?

Батько лише вдячно кивнув.

Богдан узувся, але перед виходом нахилився до мене й ледь чутно прошепотів:

— Я поруч. Якщо треба — подзвони.

Я тільки вдячно посміхнулася. Здається, він зрозумів, що я телефонувати не буду.

— Діано, в мене небагато часу, — почав тато. — У нас вдома не стихають розмови та плани про те, як помирити тебе з Вадимом, тож вихідних у мене зараз немає.

Я посміхнулася у відповідь.

— Мабуть, тобі там не дуже спокійно?

— Та що я? Головне, щоб тебе мама не змогла переконати. Відверто кажучи, я радий, що ви з ним розійшлися. Звісно, хотілося б, щоб ти сама до цього дійшла, але вже як є.

— Ти знаєш, тату, я лише зараз розумію, чому ти тоді казав, що ми з ним — непара.

— Як то кажуть, краще пізно, ніж ніколи.

Ми обмінялися посмішками.

— Тату, а можна дещо запитати?

— Ну звісно, моя хороша.

— Ви з мамою такі різні, і вона в більшості випадків така різка… Як ти досі зберіг почуття?

Тато задумався, а потім спокійно відповів:

— Я просто її люблю. Не уявляю життя без її бурчань. Мені здається, коли любиш, приймаєш партнера з усіма його недоліками.

— А як же мама?

— А що мама? Вона не лізе до мене в гараж, я — до неї на кухню. Вона терпить телевізор у спальні, хоча спершу була проти, і навіть почала їсти зі мною недосолену їжу, бо таку люблю я.

Я задумалася, відчуваючи, як тепло розливається всередині, а тато лише похитав головою й усміхнувся у відповідь.

— Знаєш, що я помітив?

Я здивовано підняла очі на нього.

— Ти з Вадимом завжди була ніби напружена, а сьогодні, поряд із Богданом, я побачив інше.

Мої очі заокруглилися від несподіванки.

— Ти б навряд стукнула так Вадима під ребра, завжди обдумувала і хотіла, щоб йому було краще… а тут я побачив тебе іншою. І мені це подобається. Не враховуючи чужої квартири та чоловічої футболки.