РОЗДІЛ 32

Діана

Моє серце цього разу точно впало до самих п’яток, а руки тремтіли так, що стало реально страшно.

— Тату, а ви не попереджали, що приїдете, — ляпнула я, не знаючи, куди себе подіти.

— Діаночко, треба поговорити. Відчиняй, я вже під дверима.

— Тут така справа… — почала я м’ямлити. — Я… не вдома. — я замовкла і тато, здається теж не поспішав щось казати. — А мама не казала, що в тебе сьогодні вихідний? — я швидко підійшла до Богдана.

— Не хвилюйся, я сам, — спокійно відповів він. — Хотів поговорити вдвох, тому ненадовго відпросився. Давай я тебе заберу — диктуй адресу.

Я полегшено видихнула. Ну, тато в мене людина розуміюча. Сподіваюся.

— Ні, не треба нікуди їхати. Зачекай кілька хвилин.

— Ти не проти, якщо сюди зайде мій тато? — обережно запитала я Богдана.

— Звісно. Просто несподівано, — посміхнувся він.

Ми підійшли до дверей. Я зробила глибокий вдих і відчинила.

Тато стояв, як вкопаний. Спочатку зміряв мене поглядом, потім Богдана, потім знову мене. Я ледве стримувала бажання провалитися крізь підлогу.

— Тату… я все поясню.

— Я теж можу, — впевнено додав Богдан. І в ту ж секунду отримав від мене легким ліктем під ребра, а тато стиснув губи.

— Дуже цікаво… — промовив він, ніби зараз почнеться великий сімейний суд. — Можна дійсно почути пояснення?

— Тату, це не те, що ти думаєш… — сказала я, але фраза звучала, як «саме те, що ти думаєш».

— А що я думаю? — підняв він брову так високо, що я на секунду пожалкувала, що взагалі існую.

Богдан зробив крок уперед, абсолютно спокійний, наче батьків раптовий рейд у нього щодня по графіку.

— Добрий день. Я Богдан. Ми… ну… ми просто снідали, — сказав він і голосно ковтнув, бо тато дивився на нього так, ніби хлопець уже мав копати собі яму.

— Снідали… Ага, — тато повільно кивнув. — І це ви так снідаєте? У твоїй футболці?

Я опустила очі, намагаючись не виглядати винною.

— Тату, ну… ми просто… коротше…

— Ви разом? — різко спитав він.

— Н-ні… — голосно промовила я, але тато дивився на Богдана, у якого вираз обличчя швидше кричав «так», ніж «ні». — за що знову отримав по ребрах.

— Добре, — нарешті сказав він, зітхнувши і закотивши очі. — Я заспокоюся. Але тільки якщо хтось зробить мені каву. І пояснить усе… по-людськи.

Богдан миттєво закивав:

— Я зроблю!