РОЗДІЛ 31

Будильник голосно тріщав раз за разом, а я відкладала його кожні п’ять хвилин, неначе це могло щось змінити. Зрештою він верещав так, що голова, яка й так боліла, почала нити ще сильніше.
Чудовий ранок. Просто мрія.

На щастя, в кімнаті була маленька ванна кімната, тож я вирішила хоча б зробити вигляд, що я людина.

Було помилкою не змити косметику вчора. Сьогодні ж картина була, м’яко кажучи, не дуже: розмазані тіні, підводка, що втекла під очі, і обличчя, яке кричало про те, що я плакала.

Я набрала в долоні холодної води й плеснула собі в обличчя. Це хоч трохи врятувало ситуацію, але очі все одно були червоними, зі зрадинисто-набряклими повіками.

Привівши себе трохи до ладу, я видихнула, спираючись руками об раковину.

— Боже, допоможи пережити цей день… — пробурмотіла я, покосившись на себе і пішла в пошуках сусіда.

— Доброго ранку, — пролунав його голос із кухні. Він стояв біля плити з кухонною лопаткою і повільно переводив погляд з моїх розпатланих волосся на мої червоні очі.

— Так… — протягнув він. — Ти точно спала.

— Мовчи, — прошипіла я, прикриваючи обличчя рукою. — Я виглядаю… ну… неважливо!

Він підійшов ближче, обіпершись плечем об косяк дверей, і нахилив голову, ніби краще розглядав моє «неважливо».

— Ти виглядаєш… — він на мить замовк, повільно усміхнувшись куточком губ. — Так, ніби тобі терміново потрібна кава і обіймашки.

— Від кави не відмовлюсь, — пробурмотіла я. — А от обіймашки… перебір.

— Жартуєш — це добре, значить, не все втрачено, — спокійно відповів він і знову повернувся до плити. — Треба поснідати і вирішити, що робити далі. Мені треба ненадовго в місто, а потім я повернусь, і ми все обговоримо.

— Я з тобою, — сказала я твердо. — Мені на роботу.
Він одразу кинув на мене невдоволений погляд.
— І ще мені треба заїхати й віддати ключі.

Арсен мовчки поставив на стіл тарілки зі смаженими яйцями й кількома шматочками овочів.

— Сідай, — буркнув він, навіть не дивлячись у мій бік, але інтонація була така, що сперечатись не хотілося.

Я обережно опустилася на стілець. Пахло смачно, тепло й… затишно. Затишно, дідько! У чоловіка, який вчора носив мене на руках, а сьогодні поводиться так, ніби ми живемо разом сто років. Це вже якась психологічна атака.

Він поставив переді мною чашку з кавою. Запах був ідеальний, таким від якого хочеться жити.

— Дякую… — пробурмотіла я і зробила ковток.

— Білочко. — Він поклав вилку. — Я розумію, що в тебе свій графік, робота, плани. Але після вчорашнього я тебе одну не пущу. Не сьогодні.

Мене кольнуло десь всередині — не страхом, а тим самим теплом, яке я так ненавиділа, бо воно робило мене слабкою.

— Добре, — пробурмотіла я, опускаючи очі в тарілку. — Але мені треба поспішати. Я не буду їхати на роботу… так.

— Це логічно, — серйозно кивнув він. — Але перед тим ти поїси.

— Мені здається чи я сиджу поряд з диктатором.

Він хмикнув.

— Хочеш, можу винести тобі форму й свиснути, коли можна рухатись. Для повного ефекту.

Я пирснула, хоч зовсім не планувала сміятися.

— Ти дурний.

— Але турботливий, — нагадав він. — І я відвезу тебе, куди скажеш.

Не знаю, кому дякувати, але всю дорогу ми їхали мовчки. У мене просто не було сил сперечатися чи щось доводити, а він, здається, розумів мене більше, ніж хотілося б.

Біля під’їзду я наштовхнулася на Богдана. Він кудись поспішав, але все ж забрав ключі й сказав, що пізніше все пояснить. Я навіть не встигла нічого спитати.

Вдома я швидко зібралася, наскільки це взагалі можливо, ігноруючи безлад навколо і поспішила назад на вулицю, де вже чекав Арсен. В іншому випадку я, мабуть, відмовилася б, але не сьогодні, бо вже й так спізнювалася.

І я щиро вважала, що на роботі все буде спокійно. Ну але хіба мені так може пощастити? Шеф залишив мені лише одне нічне чергування — і все. Мій підробіток покоївкою офіційно закінчено. А це мені зовсім не подобалося. Ой як не подобалося, бо то хоч і невеликі, але все ж гроші.

Я запитала в дівчат, чи хтось чув, що на мене скаржилися, але всі лише знизували плечима і ніхто нічого не знав.