РОЗДІЛ 30

Злата

Цієї ночі я довго не могла заснути. Арсен хоч і намагався лишитися поруч, але я попросила виділити мені окрему кімнату й просто не чіпати. Він тихо ходив під дверима, кілька разів питав, чи все зі мною добре, та я коротко щось відповідала.

Спочатку плакала. Довго. А потім раптом зрозуміла, що сльози ніби закінчилися.

Я лежала, дивилася в темряву й намагалася зрозуміти: коли саме моє життя пішло не туди?

Ну справді… Я ж звичайна дівчина.
Не мріяла про золоті гори, не ганялася за чудесами. Хотіла лише трохи стабільності, свій маленький куточок і спокій.

А вийшло… так, як вийшло.

Живу наче на автопілоті.
Вдень — робота, де всі щось хочуть. Увечері — знову робота, тільки трохи інша і брат із новими проблемами.
А між цим я… десь потроху гублюся.

І я втомилася. Чесно, до кісток втомилася.

Втомилася рятувати всіх. Втомилася бути сильною.
Втомилася тягнути чужі помилки, чужу безвідповідальність, чуже «Златочко, виручай…».

А хто виручить мене?

Можливо це прозвучить егоїстично, але… я теж хочу жити. Не виживати. Не боротися з чиїмись проблемами, а саме жити.

— Злато… — у двері тихо постукав Арсен. — Я просто… я залишу тут теплий чай. Раптом захочеш.

Я закотила очі в темряві. Ну хто так робить? Сказав таким тоном, що навіть бурчати не хотілося.

— Добре, — втомлено сказала я, не встаючи з ліжка. — Дякую.

Він не зайшов. Лише тихо поставив щось під дверима й відійшов. І це, чорт забирай, було набагато гірше, ніж якби він увірвався всередину з порожніми обіцянками та своїм  «білочко, розкажи – я допоможу».

Мене життя так натренувало не чекати нічого доброго, що будь-яке піклування здається підозрілим. А тут Арсен… і я вже не знаю, це мені подобається чи дратує.

А потім я намагалася заснути, адже роботу і ранній підйом ніхто не відміняв. Переверталася з боку на бік, лаялася подумки й сама себе заспокоювала. Зрештою накрилася ковдрою по самі очі й сподівалася, щоб  ця турботлива зараза мене відвезла вранці без проблем.