РОЗДІЛ 29

Його погляд тримав мене на місці, ніби я приклеїлася до підлоги. Я вже не знала, куди подіти руки, очі, своє серце, яке билося так голосно, що, здається, чули сусіди поверхом нижче.

Богдан ще мить дивився на мене… а потім раптом глибоко видихнув і випрямився.

— Іди спати, Діано, — сказав він спокійно, але в голосі був теплий відтінок, який змусив мої щоки знову спалахнути. — Уже пізно.

— А ти? — вилетіло в мене, перш ніж я встигла себе зупинити.

— А я… — він усміхнувся своїм фірмовим кутиком губ. — Піду працювати. Я не залізний. — ой… краще б я не питала. — Чи мені піти з тобою?

— Та ні, —намагалася м’яко відповісти. — Робота важлива. Дякую.

Я відчувала, як мені хочеться провалитися крізь підлогу.
— Добраніч, Богдане, — прошепотіла я, стискаючи футболку, ніби це могла бути якась броня.

— Добраніч, — сказав він уже з коридору.

І тоді я стояла сама в чужій кімнаті, де літав аромат власника. Мені здавалося, що я ніколи не зможу заснути, принаймні швидко… Але трохи покрутившись, закутавшись у ковдру, я відчула, як сон нарешті здолав мене.

Прокинулася я від того, що денне світло лагідно проникало крізь штори, а теплий запах… запах Богдана, ніжно обіймав мене. Мої щоки миттєво спалахнули, коли я зрозуміла, що лежу біля нього… і навіть на його плечі.

Божечки, як я тут опинилася? Серце калатало так, ніби намагалося вирватися з грудей.

Я видихнула, намагаючись обережно відсунутись, але зрозуміла, що це майже неможливо, не розбудивши його.

Він повільно повів плечем, і я відчула, як його тепло ще більше огортає мене.
— Прокинулася? — тихо спитав він, голос ще сонний, але злегка насмішкуватий.

— Так… — прошепотіла я, червоніючи до самих вух. — Я… просто… я не хотіла…

— Не хотіла? — повторив він, і кутик губ невимушено піднявся.

Я відчула, що не можу залишатися на його плечі ні секунди довше, і миттєво підскочила.

— Добре… я… я піду! — пробурмотіла я, намагаючись втекти, але серце шалено калатало, а він тихо засміявся.

— Куди ж ти так поспішаєш, принцеско? — тихо додав він, і я раптом згадала, що додому я все ще не можу потрапити.

— Я в душ, — промовила я й миттєво вибігла з кімнати.

Ну чому я так реагую? Що зі мною відбувається? Як хотілося в цей момент опинитися вдома і не згорати тут від сорому.

Не бажаючи виходити, я помила волосся, трохи підсушила його, і коли нарешті вийшла, побачила, що Богдан намагається приготувати сніданок.

— Ти казала, що в неділю снідаєш млинцями, тому я тут намагаюся, — повідомив він.

Я подивилася на суміш: все було перемішано, але утворилися маленькі комочки, а поряд у телефоні якась жіночка розповідала, як правильно замісити тісто.

Я не змогла стримати посмішки. Богдан виглядав так зосереджено, так щиро намагався… що будь-який сором, який я відчувала раніше, трохи розтанув.

— Давай я, — сказала я впевнено і підійшла, починаючи доводити тісто до однорідності.

— Тоді я зроблю нам каву, — запропонував він.

Богдан мовчки займався кавою, за що я була йому дуже вдячна, а я тим часом смажила млинці.

Робота виявилася, на диво, злагодженою, і вже через хвилин двадцять все було готове.

— Смачного, — промовив він, піднімаючи чашку, і його усмішка миттєво зробила ранок теплішим.

— Смачного, — промовила я, сідаючи за стіл. Було трохи ніяково і мені дуже хотілося подякувати йому, але в цей момент ми почули, як десь у кімнаті задзвонив мій телефон. Я подумала, що це можливо Злата вже хоче віддати мені ключі… але, на жаль, це був тато.

— Привіт, тату, — прошепотіла я, підбігаючи до телефону.

— Доню, я майже біля квартири. Можеш відчиняти.