РОЗДІЛ 28

Діана

Його очі були так близько і він дивився прямо на мене, час від часу кидаючи погляд на мої губи. Я завмерла — і ні, не тому що не хотіла того, що може статися. Можливо, якраз хотіла б… але зараз я була не готова. Та все ж ці два чорні очиська так заворожували, що відвернутися я просто не могла.

Коли між нами лишилося всього кілька сантиметрів, моя рука  потягнулася вперед і наступної миті весь чай перекинувся на мене. Гарячий, але не настільки, щоб обпекти.

Богдан розчаровано видихнув, а я аж підскочила й судомно намагалася відліпити від шкіри мокру тканину, яка, здавалося, вирішила осоромити мене ще більше.

— Треба перевірити, чи нема опіку? — спокійно сказав Богдан, і потягнувся, щоб задерти мені футболку.

— Не треба! — різко перебила його. — Мені нічого не болить і не пече. Але… якщо можна, дай мені іншу футболку?

Хлопець усміхнувся, ще раз провів по мені поглядом і пішов до кімнати.

А я тим часом торкнулася щік, які були такими гарячими і мабуть червонішими за самий стиглий помідор у світі. Дідько… Як же соромно. І якось же мені треба пережити цю ніч.

Я майже втекла до коридору й стала під ванною, нервово перекочуючись із п’ятки на носок. Щойно Богдан з’явився на горизонті, мені не здалося нічого кращого, ніж майже вихопити в нього нову футболку та миттю сховатися за дверима.
Чудово. Тепер він має всі підстави думати, що я вибігла з лісу. Інакше цю мою поведінку не поясниш.

Чай був солодким, тому я швиденько прийняла душ, бо липкість на шкірі дратувала мене більше, ніж власний сором. А ще… довелося прати трусики. Бо цей клятий чай примудрився дістатися і до них.

Дякувати Богу, що вони були мереживні і їх вийшло швиденько висушити.

Після всіх водяних процедур я нарешті зібралася і вийшла.

Богдан стояв у дверях кімнати, сперся плечем об одвірок і, здавалось, що він вже зачекався.

— Ти довго! – тихо промовив він.

— Богдане… чесно кажучи, мені так соромно зараз, — зізналася я, притискаючи суху футболку до тіла, ніби вона могла мене захистити від власної ніяковості.

— Все нормально, принцеско.

— Принцеско? — автоматично перепитала я. — Мене так тільки тато називає.

Хлопець ледь посміхнувся кутиком губ, і від цього мені стало ще більш ніяково.

— Ну, — він підняв брову, — я ж не знав, що в мене конкуренція.

Я відкрила рота… закрила… відкрила знову.

— Яка конкуренція?! Богдане, не сміши мене… — пробурмотіла я, червоніючи ще більше.

— Я й не смію, — спокійно відповів він. — Просто звикай.

— До чого?

Він нахилив голову трохи нижче, так близько, що я побачила маленьку родимку біля його скроні й забула, як дихати.

— До того, що тепер я так тебе називатиму.