РОЗДІЛ 27

Ні, ну ви подивіться на нього. Він що, думав, що раз показав мені великий будинок, то я впаду до його ніг? Е ні. Не на ту натрапив.

— Щось я зрозуміла, що вже й не така голодна! — прощебетала я, наче соловейко, і почала підсовувати коробки ближче до нього. — Ти що більше любиш?

— Я теж зрозумів, що ти набагато цікавіша за вечерю, — нахилився він ближче. І явно не для того, щоб роздивитися колір моїх очей.

Все сталося так швидко, що я тільки й встигла зарядити йому в морду шматком піци, який тримала в руках.

— Ти що, безсмертний?! — крикнула я.

— Мені цікаво, як довго ти збираєшся бігати від мене? — спокійно запитав він, витираючи соус з обличчя. І навіть не розсердився! Нахаба.

— А з чого ти взяв, що я взагалі до тебе прибіжу? — випалила я. — Ти мене бісиш, Арсене. Я ніколи не матиму справи з таким мажором, як ти.

Він посміхнувся куточком губ. Тією самою посмішкою, яка викликає в жінок або метеликів у животі, або бажання кинути в нього ще один шмат піци, а в мене у думках був другий варіант.

— Ну-ну, білочко. Говори-говори. Потім я з радістю нагадаю тобі ці слова, коли ти сама прибіжиш.

— Я швидше чорта на побачення покличу!

— Так я й кажу — прибіжиш.

— Боже, дай терпіння, — прошипіла я. — Який же ти…
— Неймовірний? — підказав він.

— Неймовірно дратівливий, — огризнулася я і вискочила в коридор, туди де лежала моя сумка.

Я зупинилася біля дверей якоїсь кімнати, сперлася лобом об холодну стіну й повільно видихнула.

В кишені завібрував телефон і я побачила повідомлення від брата.

Іноді мені здавалося, що всесвіт хоче, аби я зламалася. Але я не здамся. Я впаду, подряпаю коліна, але встану — завжди встану.

«Злат, ти не позичиш трохи? Потім віддам. Серйозно.»

Серйозно. Кожного разу серйозно. Кожного разу «останній раз».

Я стиснула телефон так сильно, що аж пальці занили.

Ось чому я не можу дозволити собі нормальних стосунків. Не можу тягнути ще когось. Не маю права вішати свої проблеми комусь на шию.
Я ледве тримаю себе.
А брат… він тягне мене назад, як якір, що впирається в дно й не дає зробити жодного шансу вибратися вперед.

Я знову ввімкнула екран, перечитала повідомлення і вперто змахнула вологу з очей.

— Ей, ти чого? — раптом підбіг Арсен, ловлячи мій погляд. — Ти через мене плачеш?

Чорт. Я ж намагалася, щоб він не помітив.

— Ні, просто… щось потрапило. Мабуть, уже час змивати косметику, — видушила з себе. Розумію, звучить безглуздо, але це було перше, що спало на думку.

Арсен примружився і зробив крок ближче.

— Злато, — його голос став тихішим, майже м’яким, — ти ж знаєш, що я не повірю.

Він простягнув руку, ніби хотів торкнутися мого обличчя, але зупинився за мить до того, як пальці дістали щоки.

Я зітхнула й відвела погляд у підлогу.

— Просто… довгий день, — пробурмотіла я.

— Що ти побачила в телефоні?

— Не твоє діло, — відказала занадто різко, майже гаркнула. Ненавиділа, коли мене розкривали так легко.

Арсен підняв руки, ніби показуючи, що не нападає.

— Окей. Не моє. — Він зробив паузу. — Але ти зараз стоїш посеред коридору з червоними очима й тремтячими руками. І якщо думаєш, що я просто пройду повз… Ну, тоді ти погано мене знаєш.

Моє серце вдарило в ребра. Чортовий чоловік і його чортова уважність.

— Я в порядку, — прошепотіла я, хоч це було брехнею настільки очевидною, що навіть стіна позаду мене, здається, хотіла пирхнути.

Арсен повільно, без різкості, поклав долоню на мою руку.  Таку теплу, велику.

— Мені не треба, щоб ти була в порядку, — сказав він низько. — Мені треба, щоб ти не залишалася з цим сама.

Я різко ковтнула повітря, тому що ці слова влучили прямо в яблочко.

— Арсене… — почала я, але голос зірвався.

Він нахилився ближче, зовсім трохи, так що між нами лишилась вузька смужка повітря.

            — Хочеш, просто посидимо? Без розмов. Без питань і я не вимагатиму пояснень, якщо ти не готова.