РОЗДІЛ 26

— Дуже красиво, — нарешті сказала я, коли ми заїхали у двір. — А тепер можеш мене відвезти додому?

Арсен посміхнувся — втомлено, щиро. І я вперше за вечір зрозуміла: він справді виснажений.

— Ходімо, замовимо щось поїсти, — запропонував він так буденно, ніби це було нормальним продовженням для викраденої напівпанікуючої жінки.

— А в цю далечінь доставляють їжу? — скептично примружилась я.

— Чого душа бажає, — спокійно відповів він, виходячи з авто.

Я ковтнула повітря, стискаючи телефон у руці.
Що ж… Якщо мене вже привезли у палац, то треба наїстися так, щоб потрапити в карету швидкої від переїдання. А заодно і підвезуть у місто. Практичність понад усе.

Ми зайшли в дім, і я на секунду забула дихати. Всередині було не просто красиво — воно було… дорого красиво. Стильно. Спокійно. Тільки дерево, камінь і тепло, яке ніби йшло від стін.

— Ого… — вирвалося само собою.

Арсен нічого не сказав — лише простягнув мені телефон з відкритим меню доставки.

— Обирай що хочеш.

Я вмостилася на диван, а цей дорослий мужик накрив пледом, як дитину, що вередує перед сном. Плед був м’який і теплий, а в домі відчувалося легке осіннє прохолодне повітря, тому я не пручалася.

Арсен присів біля каміна, відкрив заслінку і почав розкладати дрова. Кожен його рух був впевнений, спокійний, трохи втомлений, але уважний.

Я дивилася, як він розпалює вогонь, і думала: ну все. Якщо він і надалі буде такою бусинкою— я здамся і припиню робити вигляд, що злюся.

В домі стало тепліше, затишніше. Полум’я заграло, і я ловила себе на тому, що… розслабляюся.

Коли вогонь почав зменшуватися, Арсен підкинув ще кілька дров і витер руки об штани. Я вдала, що уважно вивчаю меню на телефоні, але насправді слідкувала краєчком ока за ним.

Він підійшов ближче, зупинився поруч і трохи нахилився, щоб глянути на екран у моїх руках.

— Ти вже вибрала? — тихо запитав і його голос у цій тиші звучав якось… інтимно.

— Ем… Піцу і ти ж знаєш що, я сьогодні заслужила десерт.

— Один? — підняв брову Арсен.

— Два, — буркнула я.

— Так уже краще, — всміхнувся.

Коли він говорив із оператором, я не втрималась і закуталася в плед ще щільніше. Чорт, як же тут було добре. Тепло від каміна, запах дров, м’який диван…
Небезпечно добре. Так добре, що захотілося забути, що я повинна злитися.

Арсен повернувся, сів поруч — не надто близько, але достатньо, щоб я відчула тепло від його плеча.

— Замовив усе, що ти назвала, — сказав він.

Ми сиділи біля каміна, коли раптом у тиші пролунав різкий звук домофона.

— Доставка, — спокійно сказав Арсен, ніби це було найочевидніше у світі.

Він повернувся з величезним пакетом і ще двома коробками в руках. Мені вистачило секунди, щоб зрозуміти: їжі там стільки, що можна годувати купу бездомних.

— Ти… ти що там нагріб? — видихнула я. — Я стільки не замовляла!

— То дрібниці, — буркнув Арсен і почав викладати все на низький столик. — Я додав те, що тобі точно сподобається.

О Божечки, який турботливий. Якби не знала його раніше, то точно повірила б.

Він акуратно розклав страви, підсунув серветки, прибори, поставив воду й сік. Чесно, я ще ніколи не бачила, щоб хтось так уважно накривав для мене стіл. Навіть я сама так не заморочуюсь.

Я сіла навпроти, відразу ж потягнулася до піци й зробила величезний, абсолютно непристойний кусень.

— М-мм… — простогнала я. — Моє.

Арсен підійшов ближче, поставив дві склянки й сів поруч, взявши до рук вилку.

Я нахилилась над коробками, притискаючи до себе одну піцу, немов хижак над здобиччю.

— Куди? Це все моє, — заявила я з пафосом і повним ротом, хоч чудово розуміла, що навіть половину не подужаю.

Арсен повільно відклав вилку, повернув голову до мене й трохи прищурився.
дивився так, що всередині щось тепле й небезпечне починало ворушитися.

— Білочко… — його голос став нижчим. — Якщо я не займу свій рот їжею… — він підсунувся ближче. — …то займу його твоїм.