РОЗДІЛ 25

Злата

— Арсене, відвези мене додому! — мені вже, м’яко кажучи, не подобалася вся ця ситуація. Та він навіть не глянув у мій бік.

— Білочко, розслабся трохи і сховай свої зубки, — буркнув він. Ага, розслабишся тут.

Я сиділа в машині, обурювалась на кожному повороті. У цей момент йому хтось зателефонував. Ідеальне авто, CarPlay — і я чую все, підозрюю, що і мене теж, але я миттю стихла, бо здається, мова йшла про Діану.

— Як ти й написав, її невдовзі забрали. Я прослідкував: вона сіла до нього в авто, і вони поїхали. Сподіваюсь, завдань більш не буде, бо я вже хочу врешті відпочити.

— Дякую, друже, — спокійно відповів Арсен і завершив виклик.

— Він про Діану казав? — мій голос став майже шепотом.

— Так.

— Ти попросив за нею наглянути… перед тим, як мене забрати? — Він лише мовчки кивнув. Це мене справді вразило.

— Якби ти не зателефонувала Богдану, — спокійно продовжив Арсен, — Антон забрав би її і привіз би до нас по ключі. Якщо іншого варіанту не було б. Я не така свиня, якою ти мене уявляєш.

— Але це не змінює того, що ти мене везеш у невідомому напрямку! — я знову почала заводитися.

— Арсене, я серйозно! — я вчепилася в ремінь безпеки так, ніби він міг мене врятувати. — Куди ти мене везеш?

— У безпечне місце, — спокійно кинув він.

— Це звучить як початок трилеру, а не турбота, — пробурмотіла я.

— Якщо хочеш, можу увімкнути тобі мультфільми, щоб ти перестала накручувати себе.

— Арсене!

— Що? Ти в такому стані, що я вже й не знаю, яким тоном з тобою говорити.

Машина різко повернула, і я зрозуміла, що ми точно не їдемо до мого будинку. Мій внутрішній GPS панічно пищав.

— Арсене… — тихо сказала я. — Якщо ти зараз зупинишся й скажеш, що ми просто їдемо по шаурму, я тобі пробачу все.

Він усміхнувся вперше за всю дорогу.

— Шаурма була б хорошою ідеєю. Але ні.

— То що тоді?

Він глянув на мене так серйозно, що всі мої жарти, які вже просилися назовні, миттю завмерли.

— Терпіння, білочко, трішечки терпіння. Ми майже на місці, — сказав він, навіть не відводячи погляду від дороги.

Ми їхали повз вулицю, де будинки були такими великими й доглянутими, що я автоматично вирівняла спину, навіть страх якось притих перед цим багатством. Машина плавно зупинилася біля величезних кованих воріт, які самі повільно розсунулися, ніби впізнали авто.

— Ми на місці, — прокоментував він.

Я недовірливо озиралася. Ну от серйозно… Мені завтра на роботу. Як я звідси добиратимусь? Тут навіть повітря пахло грошима, тому я була впевнена, автобуси тут не їздять.