Діана
Ви теж це чули? Бо я — так. І, здається, той коктейль був справді зайвим. Стою, кліпаю очима, намагаючись переварити сказане. Разом? Спати?
— Мені здалося, чи ти реально сказав, що ми… ну… ти зрозумів? — перепитую.
Богдан робить таке невинне лице, що хочеться вдарити подушкою. І ще й посміхається, гад.
— Не здалося, — задоволено кидає.
— В мене одне ліжко! На підлозі я не спатиму. І тобі не дозволю, — я озираюся, шукаючи другу кімнату, бо ж була! Я точно пам’ятаю! А Богдан ловить мій погляд, бере за плечі й веде. Та щойно він відчиняє двері, я розумію: моя надія на зручний диван летить коту під хвіст.
Переді мною — справжній міні-спортзал: силові тренажери, бігова доріжка.
— Ну що, переконалася? — він ледве стримує сміх. — Та не бійся. Якщо не захочеш — я не чіпатиму.
— В сенсі «якщо?» Я не хочу. Богдане, дякую, що допоміг, але це вже перебір.
— Голодна? — спокійно питає він, ніби я тут не панікую.
— Ні… але пити хочеться.
— Тоді ходімо, будемо щось пити, — сказав мій рятівник.
Ну що ж. Як то кажуть: щоб не плакати, я сміялася. Зробивши глибокий вдих - пішла за хлопцем.
За дуже красивим хлопцем, скажу я вам.
Я вмостилася на кухонному куточку, обрала чай, і за кілька хвилин переді мною вже стояло велике горнятко, від якого йшов пар.
— Як відпочили? — раптом запитав Богдан.
— Нормально. Думала, що буде гірше. Не враховуючи того, що залишилася без ключів. До речі… — я підняла погляд. — Ти можеш мій телефон зарядити?
Богдан кивнув і простягнув руку.
— Давай сюди.
Я подала йому телефон, і він пішов у кімнату, де стояв його ноутбук і повернувся майже одразу з шнуром у руках.
— Сідай ближче. Розетка тут, — він підсунувся на крок, звільняючи мені місце біля себе.
Я вмостилася поруч, намагаючись не виглядати так, ніби цей рух викликає у мене внутрішнє коротке замикання.
Раптом телефон ожив, мигнув екраном, а Богдан перевів погляд на мене.
— Ти занадто мене боїшся.
Мені раптом стало жарко. І це точно не від чаю.
— З чого ти це взяв… — бурмочу я, слова розсипаються десь між нами, поки він нахиляється трохи ближче.