РОЗДІЛ 22

Злата

— Відпусти мене, мавпо волохата! — я гепала кулаками по його спині, як скажена, ще й ногами розмахувала, але цьому кам’янистому створінню було абсолютно байдуже. Здавалося, що в такій позі  догори дриґом, головою донизу усе, що я їла й пила напередодні, уже готується подати заяву на вихід.

— Білочко, в тебе був вибір, — буркнув він і, навіть не сповільнюючись, поніс мене далі.

Так, зі мною на плечах, він забрав наші речі з гардероба й вийшов на вулицю. Машина, звісно, вже чекала.

— Сподіваюсь, ти сядеш добровільно. Інакше я точно не соромитимусь за те, за що триматися, коли всаджуватиму тебе всередину, — його голос був спокійним, і від того ще гірше.

Тут я йому вірила. Більше того — вірила навіть надто добре. Хотіла б утекти, але навряд чи я встигну далеко.

Я зітхнула, ковтнула повітря й буркнула:

— Добре, неси вже, тиран недороблений. Але якщо я зараз випущу свій внутрішній світ тобі на спину — це буде цілком заслужено.

Я чула, як він посміхнувся, і насправді була такою втомленою, що хотілося заснути, навіть у такій позі. Сил боротися й сваритися в мене не було.

— Що я чую? Чи це просто в тебе кров до мозку не доходить? — я зібрала всі сили і вдарила його під ребра.

— Арсене, не біси мене. Краще давай повернемося і Діану заберемо.

— Вона сама розбереться.

— Ти черствий, ти… — я захлинулася власним обуренням. — Ти…

— Найкраще, що з тобою сталося за сьогодні, — відрізав він. От гад! Найсправжнісінький індик.

— Ти собі лестиш! — намагалася відповісти я.

Він зробив крок до машини, відчинив дверцята й нахилився, а я ще висіла на його плечі.

— Готова? — спитав він невинно.
— Ні!
— Чудово, — буркнув і одним рухом зняв мене зі свого плеча.

Я автоматично вчепилася йому в шию, бо земля різко поїхала кудись униз. Арсен, певно, цього й чекав, бо його рука ковзнула під мої коліна, друга міцно вперлася мені в спину, притискаючи до себе.

— Постав… мене… — вирішила я безуспішно вдавати строгість.

— Зараз, — пообіцяв він занадто спокійно.

Він нахилився до салону, і відстань між нами стала занадто малою. Я відчувала його подих біля скроні, тепло грудей, руки, які тримали занадто впевнено.

— Якщо вдаришся головою, це буде на твоїй совісті, — попередив він.

— На твоїй! — огризнулася я.

Він легенько ковзнув долонею по моєму стегну і плавно всадив мене в сидіння. Настільки акуратно, ніби я дорогоцінна ваза…

Щойно мої ноги торкнулися підлоги машини, я видихнула від обурення й образи:

— Ти нестерпний!

— Звикай, — Арсен усміхнувся і закрив за мною дверцята, поклавши мені на ноги сумку.

Я почала шукати телефон, щоб набрати Діану, і побачила її ключі. Похапцем знайшовши її номер, зателефонувала, але вона була поза зоною.
— Дідько! — не витримала я і промовила вголос.

— Арсене, треба повернутися! — в цей момент ми вже від’їхали.

Господи, я відчувала себе паскудно. Залишила її саму, і Арсен не збирався повертатися, як би я не вмовляла. Я не знайшла кращого рішення, ніж зателефонувати Богдану і попросити забрати її.

З переживаннями за Діану я спершу не помітила, що ми їдемо в протилежну сторону від будинку, хоча від клубу додому було зовсім недалеко. І раптом мене накрила паніка.