РОЗДІЛ 21

Діана

— Ти як тут опинився? — запитала я, коли хлопець вмостився поряд і мене моментально огорнув аромат його парфуму.

— А ти чому телефон вимкнула? — проігнорував Богдан моє питання.

— Розрядився… — тихо відповіла.

Він підніс склянку з мінералкою до носа й надпив, перевіряючи, що там справді вода.

— Ну що, пішли? — кивнув він.

— Куди?

— Ти тут плануєш залишатися?

— Ні, просто… — я не встигла договорити. Богдан просто взяв мене за руку, і ми рушили до виходу. Люди мимоволі розступалися, а дівчата проводжали мене прискіпливими поглядами, ніби лише зараз помітили мою присутність.

Холодне повітря освіжило мене, щойно ми вийшли надвір. Я поспіхом почала защібати пальто й кутатися в улюблений шарф. Злата бурчала, що він не підходить до образу, але зараз я була вдячна собі, що не послухала її й узяла шарф із собою.

— То як ти тут опинився? — повторила я, тепер уже наполегливіше.

— Злата подзвонила й сказала, що ти залишилася тут сама та ще й без ключів.

— Та я б щось придумала… — пробурмотіла невпевнено. Не хотілося навантажувати когось своїми проблемами.

— Наприклад? — Богдан усміхнувся.
— У мене є гроші… могла б піти в готель.

— У готель? — перепитав він, ледь піднявши брову.
— Ну… так, — тихо відповіла я. — Це ж не проблема.

— Проблема, — спокійно заперечив Богдан. — Я б тебе там все одно знайшов. І забрав.

Я ковтнула повітря, не впевнена, як реагувати на такі слова.

— Ти ж не мій охоронець, — прошепотіла.
— Сумніваєшся? — усміхнувся він кутиком губ. 

Ми підійшли до машини. Богдан відпустив мою руку лише для того, щоб відкрити переді мною дверцята.

— Сідай. Там тепліше.

— Я не хочу бути тягарем, — знову почала виправдовуватися.

— Діано, — він схилився трохи ближче, і я відчула його теплий подих. — Якби мені було важко, я б цього не робив. А раз роблю — значить, хочу. Ми зараз їдемо до мене і це не обговорюється.

— Ні, я не поїду. — Він що, знущається? Ми бачилися всього кілька разів. Я не можу от так просто поїхати до нього.

— Ти віриш, що я можу тебе образити? — запитав він тихо.

— Напевно більше ні, ніж так…

— Обіцяю нічого тобі не робити. Хіба що чай, — додав він, і я мимоволі посміхнулася.

Богдан сприйняв цю посмішку як згоду: і відразу легенько підштовхнув мене до автівки.

У машині було значно тепліше. Вдихаючи його знайомий аромат, що наповнював салон, я відчула приємну розслабленість. Втома накрила мене майже миттєво. В теплі, у темряві, під гул двигуна мені почало хилити на сон, але я намагалася триматися.

Богдан мовчав, і за це я була йому вдячна. Він немов відчував мою ніяковість і не хотів додавати зайвого хвилювання.

Дорога була короткою. Наш будинок… Я сама собі посміхнулася від того, як дивно це звучить у голові "наш будинок".

— Про що думаєш? — раптом запитав він, мабуть помітивши мою посмішку.

Я здригнулася від того, як м’яко це прозвучало.

— Ні про що, — збрехала і відчула, як щоки заливаються фарбою, сподіваюсь косметика ще трималася і нічого видно не було.

— Невдале "ні про що", — засміявся він. — Бо виглядаєш так, ніби думка була… приємною.

— Це просто... — я ковтнула повітря. — Нічого важливого.

Богдан коротко глянув на мене збоку, від чого всередині щось затремтіло.