РОЗДІЛ 20

Діана

Ноги вже страшенно гуділи. Здається, я ще ніколи в житті так багато не танцювала, але емоції цього вартували. Злата нарешті повністю розслабилася — її очі горіли, рухи стали легкими, а коктейлі, певно, зробили свою справу.

Я зовсім не шкодувала, що погодилася на цю авантюру. Принаймні до певного моменту.

Бажаючи трохи освіжитися, я вийшла сама до вбиральні. Помила руки холодною водою, піднесла мокрі долоні до шиї й поглянула на себе в дзеркало: зачіска трохи втратила об’єм, але від того здавалася навіть природнішою. Помада практично стерлася, але підфарбовуватися не хотілося. Очі… вони були живими. Вперше за довгий час. І це мені подобалося.

Я усміхнулася своєму відображенню та рушила до виходу. Але не встигла пройти й двох метрів від дверей, як чоловіча рука різко перегородила мені шлях.

 Я спробувала відштовхнути, утекти, але що я могла зробити проти чоловічої сили?

— Знаєш мене? — пролунав знайомий голос.

Я обережно підняла погляд — і, впізнавши, трохи видихнула.

— Знаю, — упевнено кинула я Арсену. — Відпусти! — знову смикнулася, намагаючись вирватися.

— Не поспішай, — він нахилився ближче. — Я не кусаюся.

— Що тобі потрібно? — видихнула я, намагаючись не показати страху. Він же мене не просто так затримав.

— Від тебе нічого, — він ледь усміхнувся. — Можеш розслабитися. Мене цікавить одна руда вперта панянка. Здогадуєшся, про кого я?

Я кивнула — тут навіть равлик би здогадався.

— Я планую її зараз трішечки викрасти.

У мене перехопило подих, очі самі собою округлилися.

— Ти що, здурів?! — вигукнула я. І поняття не маю, звідки взялася ця хоробрість.

Арсен зітхнув, ніби я втомила його своїми реакціями.

— Та заспокойся. Не зроблю я їй нічого поганого. — Він говорив впевнено. — Вона мені подобається. А якби мав якісь… інші наміри, то тобі точно нічого не пояснював би.

Мені стало не легше — навпаки. Його спокій лякав куди більше, ніж якби він кричав.

— Це не нормально, — прошепотіла я. — Людей не викрадають просто так, бо… подобаються.

— Можливо, — він знизав плечима. — Але зі мною вона поїде.

Я ковтнула повітря, намагаючись зрозуміти, що робити. Арсен уже збирався відійти, але я інстинктивно виступила вперед і заблокувала йому шлях.

— Ти не маєш права так робити, — прошепотіла я, бо голос зривався.

— А ти не маєш права мені заважати, — так само спокійно відповів він.

— Вона не піде з тобою добровільно.

— Я знаю, — він навіть не спробував приховати цього. — Але це дрібниці. Я з нею поговорю. Заберу, поки вона твереза. Поки вона не поїхала з кимось іншим.

— Ти поводишся… як маніяк.

— Ні, як людина, яка знає, чого хоче, — відрізав він. — І дуже не любить, коли йому заважають.

Я знову стала перед ним, хоча розуміла: він просто відсуне мене і все. Але він не торкнувся. Просто глянув так, що мені захотілося зникнути.

— Тобі таксі викликати чи сама доберешся? — спитав він спокійно, немов ми обговорювали щось буденне.
Обійшов мене, зупинився на мить, глянув через плече, ніби читав мої емоції.

— Якщо ти їй щось зробиш… я тебе приб’ю, — видихнула, ледь чутно.

— Краще за себе думай, — кинув він і пішов.

Чомусь… я йому вірила. Між ним і Златою була своя якась хімія, хоч вона й робила вигляд, що й слухати про таке не хоче.

Арсен рушив до танцполу, а я швидко подалася до нашого столика і молилася, щоб вона ще була там, адже коли я відходила, вона якраз знімала підбори, щоб перепочити.

— Злато, тут Арсен, і він хоче тебе забрати, — випалила я, падаючи поруч на диванчик.

— Я його не боюсь, — буркнула вона й потягнулася до свого телефона.

Я глянула на свій — один відсоток. Чудово. Почала поспіхом замовляти таксі, поки той відсоток не помер разом із моєю надією, але не встигла.

— Дівчатка, привіт, — підкотив Арсен. — Білочко, досить з тебе гулянь. Поїхали, — сказав він м’яко.

— Ага, зараз, — фиркнула Злата. — Це не я там з тобою під ручку до виходу направляюсь?

Він усміхнувся так щиро і тепло. Я зрозуміла, що цього не зімітуєш, вона йому подобалася.

— Я хотів по-доброму, — сказав… і в наступну секунду різко закинув її собі на плече, а вільною рукою прикрив поділ сукні, щоб нічого зайвого не побачили.

— Забери від мене свої лапи! — Злата заторохтіла кулаками йому по спині.

— Ні, білочко. Якби сукня була довша — я б послухав. А так… ревную. — Він кивнув на мене. — Ти з нами?

Я похитала головою. Розум кричав «йди з ними», але серце підказувало щось зовсім інше — це їхній момент, і втручатися неправильно.

Арсен забрав її сумку й пішов до виходу, не звертаючи уваги на її дрібні удари.
Я лише дивилася їм услід і сподівалася в правильності свого рішення.

Поглянула знову  на телефон, а там чорний екран. Важко зітхнувши – відправила його до сумки і зрозуміла ще дещо: коли ми поспіхом збиралися, Злата кинула мої ключі у свою сумку.

Мене накрила паніка. Телефон сів. Додому не зайду.
Замовила мінералку й сіла думати над своїм жалюгідним становищем, хоча, певно, виглядала просто як божевільна.
Музика била з колонок, треки змінювалися, люди танцювали… І раптом я відчула, що хтось іде просто до мене.

Підняла погляд і завмерла.

Багато дівчат проводжали його очима, і тепер я прекрасно розуміла чому. Замість звичних спортивок — темні джинси, замість худі — шкіряна куртка.
Стильний. Привабливий і несподівано красивий!