РОЗДІЛ 18

Діана

В клубі я була востаннє ще тоді, коли навчалася. З Вадимом — жодного разу. І тільки зараз до мене дійшло, як це дивно. Він іноді ходив туди з друзями, а в мене… у мене подруг майже не залишилося.

Хоча я молода дівчина, і сьогоднішній відпочинок мені точно не завадить.
Щоправда, відповідної сукні вдома не знайшлося, а купувати вже часу не було. І чому я не подумала про це раніше?

Тож я рятувала ситуацію тим, що мала. Обрала два більш-менш варіанти й хотіла, щоб Злата допомогла вирішити.

До того ж мене тішила одна думка: у тата до кінця тижня немає вихідних, тож вони з мамою не приїдуть. Отже, ще кілька днів без нотацій про те, який Вадик «хороший» і як його «треба швиденько повернути».

У мене залишалося трохи часу, тож я навела лад на кухні: зранку віддала замовлений тортик, помила посуд, і тепер залишилося лише розкласти все по місцях.

Коли прийшла Злата, я показала їй свої «клубні» варіанти.

— Е ні! — вигукнула вона так, ніби я запропонувала одягнути мішок з-під картоплі.

Вона стояла, склавши руки, й виглядала так, ніби перед нею скоїли злочин проти моди.

— Це найбільш підходяще з того, що я маю, — спокійно відповіла я, хоча всередині вже починали гризти сумніви.

— Підходяще для заспокоєння мам у садочку, які з чистим серцем відпускають чоловіків забирати дітей від логопеда, — промовила вона з серйозністю лікаря, що оголошує діагноз. — Логопеда, якій ледь за двадцять, між іншим. А вдягається вона як п’ятдесят плюс.

— Не перебільшуй, — буркнула я, склавши руки в оборонну позу.

— Добре, перегнула, — вона скосила на мене око. — Але в такому ти будеш схожа на сіру ворону.

— На білу? — спробувала я пожартувати.

— Ні, Діано. Саме на сіру, — відрізала вона й одразу полізла в мою шафу. — Але нічого. Зараз ми з тебе зробимо дівчину, яку потім доведеться відганяти від Арсенів та їм подібних.

— Мені здалося, чи ти згадала Арсена? — усміхнулася я.

— Не здалося. Цей індик при будь-якій нагоді псує мені настрій, — вона швидко перебирала мої речі й незадоволено хитала головою. — Ні. Так не годиться. Ми йдемо до мене. Я підберу щось зі свого.

— Може, не треба?..

— Треба, треба!

Ми вирішили, що від неї вже підемо одразу в клуб, тому я взяла взуття, пальто й свою сумку. Ми піднялися до Злати.

— Злато… тебе хтось пограбував? — вирвалося в мене, коли я озирнулася на її кімнату.

Одяг був розкиданий всюди — на ліжку, стільці, підлозі, навіть на дверях.

Злата лише зиркнула на мене й гордо заявила:

— Це не пограбування. Це в мене трохи не прибрано.