РОЗДІЛ 17

— Злато, давай підвезу! — гукнув Арсен, коли я вже майже добігла до зупинки.

Дощ моросив. На зупинці стояли люди, закутані в куртки, усі в телефонах — ніхто нікого не бачив. Мабуть, якби цей індик затяг мене силоміць у своє авто, то ніхто б і не помітив.

— Та я ще не настільки відчайдушна! — кинула я через плече, навіть не озираючись.

— А як же моя компанія? Кажуть, вона зігріває краще за каву!

— Може, тобі й кажуть, але я каву все ж більше люблю. 

Він засміявся тим своїм нахабним, самовпевненим сміхом, який завжди мене дратував, але і подобався одночасно.

— Колись ти передумаєш, білочко! — крикнув навздогін.

— От тоді й поговоримо! — відрубала я й сховалася поміж людей.

Автобус приїхав майже вчасно, але всередині було так тісно, як у консервній банці.
Я притиснула сумку до себе й намагалася не наступити нікому на ногу, а коли врешті вийшла, то здавалося, що аж дихати стало легше.

Я розкрила парасолю, щоб дощ не зіпсував мої ранкові старання перед дзеркалом, і поспішила до готелю, який останнім часом став моїм другим домом, адже більшість часу я проводила саме тут.

Робота, як завжди: нескінченні дзвінки, клієнти з вимогами «терміново, але дешево», шеф із хронічно підвищеним тиском і Юлька, яка рятувала світ своїми булочками.

— Ти не їла? — спитала вона, простягаючи мені одну, коли ми були в кімнаті для персоналу.

— Я сьогодні кавою снідала. І обідала кавою. І, мабуть, вечерятиму теж нею. — Я посміхнулася й відкусила духмяну булочку з повидлом.

— А потім помреш від кофеїнового передозу.

— То буде гарна смерть, — буркнула я.

Коли день нарешті добіг кінця, я визирнула у вікно — дощ так і не припинився. Відчуття голоду не полишало мене. Завжди, коли нервую, хочу щось гризти, а я, як на зло  знищила всі запаси своїх горішків.
Ех, як же хотілося зараз трішечки похрумтіти.

Телефон мигнув повідомленням з черговою рекламою. Я закотила очі, але замість того, щоб її видалити, відкрила чат із Діаною й вирішила написати, щоб відігнати думки про їжу.

Я:
Як справи?

Діана:
Краще, ніж я очікувала. А ти як?

Я:
Хочу відпустку, купу грошей і щоб ніхто не чіпав.

Діана:
Тоді тобі точно треба у відпустку. І бажано підсмажити себе на сонечку.

Я кілька секунд дивилася на екран, потім усміхнулася. Думка про море, пляж і сонце потішила. Мені залишалося про це лише мріяти, але, як кажуть «мріяти не шкідливо.»

Я:
І тобі того ж бажаю. А поки море нас чекатиме, у суботу підеш зі мною в клуб?

Діана:
У клуб? Не знаю навіть… Сто років там не була.

Я:
Значить, час згадати. Бо якщо залишимося вдома і знову будемо жалітися на життя й жерти солодке з ложки.

Діана:
А що, поганий план?

Я:
Діано!

Діана:
Добре-добре! Але якщо я там помру від сорому, ти несеш мене додому. І мені треба знайти якусь сукню.

Я розсміялася.
Навіть не знаю, що на мене найшло. Але після всього, що сталося останнім часом, хотілося просто забутись, хай навіть під гучну музику, серед натовпу й світла, яке виїдало очі.

Я взяла телефон і написала коротке повідомлення знайомому, який працював охоронцем у клубі. Він міг організувати нам безкоштовний вхід, бо розкидатися грошима я не могла, але й відмовити собі у вечорі без думок теж.