РОЗДІЛ 16

Злата

Я ледь розплющила очі. Все-таки плакати не можна — тепер печуть, наче туди перцю насипали.
Після нічної зміни трохи відпочила, і знову треба збиратися на роботу.
Іноді так хочеться мати більше вихідних… Але гроші. Ці кляті гроші.

Не встигла розрахуватися з боргами, як братик знову підкинув. Таке враження, що нас у пологовому переплутали. Ну як ми можемо бути настільки різними?
Коли він уже навчиться не знаходити пригод на свою п’яту точку? Або хоча б вирішувати їх сам, без моєї участі.

Я зітхнула, піднялася з ліжка й побрела на кухню.
У холодильнику традиційний набір холостячки: кетчуп, дві ковбаски, яйце й банка кави. Зате кава, то святе.

Увімкнула чайник, глянула у вікно — знову дощ. Хоч бери й оголошуй війну погоді.

На телефоні мигнув екран із повідомленням від колеги:

«Злато, не запізнюйся. Шеф сьогодні злий, як собака!»

Чудово. Саме те, що треба для ранку після безсонної ночі.

Я машинально перевірила волосся, зав’язала хвіст і глянула на себе у дзеркало.
Очі припухлі, червоні, але обличчя виглядало краще, ніж очікувала. Швидко прийняла душ, зібрала волосся і нашвидкуруч нафарбувалася.
Я не фанатка косметики, але на роботі треба мати “ідеальне обличчя порцелянової ляльки”. Мейк неяскравий, зате чудово приховує веснянки.

Випила кави з бутербродом, схопила парасолю і вискочила з квартири.
Вийти можна було й на десять хвилин пізніше, — зауважила я, коли стояла біля ліфта.

Двері нарешті відчинилися. Я зайшла, втупилась у телефон і... забула натиснути кнопку.
Кабінка рушила вгору і тільки тоді я зрозуміла, що зробила дурницю. Швидко натиснула “1”, але ліфт зупинився на п’ятому.

І кого б ти думала я там побачила? Правильно. Його.
Арсена.

Він, побачивши мене, розцвів у своїй найкращій усмішці:

— Білочко! Яка приємність із самого ранку! — проспівав він тоном, який хотілося намотати йому на вухо. Нарядився, поголився, пір’я розпустив — індик, не інакше.

— Дійсно, рідко кому вдається так зіпсувати день, але в тебе талант, — кинула я.

— Білочко, мені здається, чи ти явно не в гуморі? — прикидається, ніби не розуміє.

— Тобі здається, Арсене.

— І коли ти сховаєш свої колючки?

— З тобою я їх завжди триматиму напоготові. Так що не витрачай часу.

— Знаєш, білочко, іноді вино найсмачніше, коли воно витримане роками. І щось мені підказує, що ти, як добре вино: твій букет лише розкривається з часом. Судячи з твоєї поведінки, давно в тебе нікого не було, тому я б міг стати…

— Тільки не кажи, що моїм особистим штопором, — перебила я, і в ту ж мить ліфт відчинився.