РОЗДІЛ 15

«І навіщо я це ляпнула?»

— А коли я не був чемним? — Богдан посміхнувся. — Мені здається, я сама чемність і галантність.

Я вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але телефон гучно задзвонив. На екрані висвітилася «Мама».

— Здається, мені краще піти, — тихо промовив він. У його погляді промайнула ледь помітна тінь розчарування, чи, може, мені просто так здалося.

— Ще раз дякую, — сказала я, проводжаючи його до дверей.

Двері зачинилися, і тиша мене накрила. Але ненадовго.

— Ало, — ледь чутно вимовила я.

— Діано! — голос мами гримнув із першої секунди. — Чому Вадик телефонує і каже, що ти його кинула? Ти що, геть з глузду з’їхала?!

— Мамо, твій Вадик… він зрадив мені, — слова виходили уривчасто, а очі вже наливалися сльозами.

— А ти не подумала, що сама в цьому винна? Можливо, йому чогось не вистачало? — її тон став дуже холодним і різким.

— Мамо, ти себе чуєш? — мій голос затремтів. — А він колись думав, що, може, мене щось не влаштовує? Чому ти його захищаєш, а не мене, свою доньку?

— Він чоловік. Вони всі егоїсти. Це факт.

— Але ж тато не такий! — я відчайдушно шукала хоч якийсь аргумент.

— Ти тата не рівняй! — різко відрізала мама. — Я все життя старалася, щоб йому добре було. Прибирала, готувала, тебе виховувала.

— І він це цінував. І продовжує цінувати!

— Діано, де ти ще такого знайдеш, як Вадик? Розумний, не палить, робота гарна, завжди буде копійка!

— Я не повернуся до нього, — промовила я вже твердіше.

— Не повернеться вона, — її голос став спокійно-грізним. — Де ти дінешся? А я тобі ще й допоможу повернутися.

— Ні, мамо! — майже крикнула я, відчуваючи, як у грудях закипає лють.

— Ти чого кричиш? — здивувалася вона. — Ну нічого, батько прийде — я з ним поговорю. Чекай.

— Мамо, я з ним не буду. Краще самій залишитися!

— Ти хоч знаєш, як це — бути самій? — її голос став тихішим, але не м’якшим.

— Якщо так треба буде, то дізнаюся. — пирхнула я.

— Дізнається вона. Чекай, у батька буде вихідний, і ми приїдемо.

Вона роз’єдналася, а я не стримала сліз.

Я знала, що буде така реакція, і все одно сподівалася на іншу. Хотілося розуміння, підтримки, хоч трохи тепла. Натомість отримала звичну стіну з порад і докорів.

І тепер я точно знала — вони приїдуть. І навіть пів години вистачить, щоб зіпсувати мені настрій на кілька днів.

Сумно визнавати, але десь глибоко в мені щось поламане. Мама колись ліпила з мене ідеальну дочку, потім слухняну ученицю, потім зручну дівчину. І я не помітила, як справді стала зручною для всіх.