РОЗДІЛ 14

— Ти... ціла? — тихо спитав Богдан, коли двері нарешті зачинилися. Його голос був стриманий, але в очах блищала лють — така, що аж мурахи пішли по шкірі.

— Так, — відповіла я, хоч руки ще тремтіли. — Просто... налякалася.

Богдан стиснув кулаки, потім повільно видихнув.

— Якби я прийшов на хвилину пізніше… — він не договорив. — Добре, що все так.

— Вибач, що втягнула тебе у свої проблеми. Ми мали самі розібратися, але… якби не ти, я не знаю, чим би все закінчилося, — промовила я, ковтаючи клубок у горлі. — Тож дякую.

Він мовчки глянув на мене. Таким спокійним та уважним поглядом, від якого хотілося або втекти, або розплакатися.

— Тобі треба заспокоїтися. Ходімо, вип’єш чаю чи води, — сказав він і повів мене на мою ж кухню, всадивши на стілець.

— Дякую, але він уже пішов. Мені нічого боятися. Можеш спокійно повертатися до себе.

— Мені здається, чи ти постійно намагаєшся мене прогнати? — запитав він, опустившись навпочіпки просто навпроти.

Дивився в очі так, що мені стало некомфортно. Його близькість змушувала серце калатати ще швидше і я боялася навіть поворухнутися.

— Я просто не хочу, щоб ти знову опинилася поруч із ним, — нарешті промовив Богдан.

— Він більше не повернеться. Я все сказала.

— Не довіряй словам. Люди, які дозволяють собі піднімати руку, не зупиняються після вибачень.

Він говорив спокійно, але в його голосі звучала така рішучість і правда, що, хоч як не хотілося, але вірилося. Я хотіла відповісти, та в горлі пересохло. Богдан обережно взяв мене за руку.

— Дивись, ти досі тремтиш. — Його долоня була теплою, великою. — Це нормально. Після такого адреналін ще довго не відпускає.

Я тільки кивнула.

— Я залишуся, якщо не проти. Просто посиджу на дивані, доки ти трохи прийдеш до тями, — сказав він.
Не питаючи дозволу, радше повідомляючи.

— Богдане, справді, не треба… — прошепотіла я, але він уже взяв із мого столу чашку.

— То що — чай, кава чи щось міцніше?

Я зітхнула, вперше за вечір ледь усміхнувшись.

— Мабуть, чай. І без цукру.

— Гаразд, — кивнув він і почав хазяйнувати. А я дивилася на нього і вперше за день відчула себе у безпеці.

— У мене вдома є шоколад. Принести до чаю? — запитав, обернувшись до мене.

— Дякую, але я не дуже люблю солодке.

— Вперше зустрічаю людину, яка не любить солодке, — усміхнувся він.

— Як бачиш, я реальна.

— Взагалі нічого не любиш? Чи є винятки? — примружився він.

— Люблю торт, — відповіла я після короткої паузи. — Коржі  трохи з гірчинкою, бо з какао, а крем із кислинкою, завдяки ягодам. І ще печиво. Але без усіх цих кремів і шоколадної глазурі.

Я зупинилась, усвідомивши, що говорю забагато. — Ой, щось я розбалакалася.

— І добре, — усміхнувся він. — Може, колись даси спробувати.

 Промовив це так, наче дитина просила цукерку, з тією наївною щирістю, від якої важко було не всміхнутися у відповідь і я не втримавшись, посміхнулася.
Дивно було усвідомлювати, що ще кілька хвилин тому в його очах палала лють, а тепер у них — лише тепло.

— Може, — відповіла я. — Якщо поводитимешся чемно.