РОЗДІЛ 13

— Ти здурів?! — я відштовхнула його, але він тільки сильніше стиснув руку.
І в цей момент двері сусідньої квартири різко розчинилися й у прорізі з’явився Богдан.

Що я там казала раніше, що в нього страшний погляд? То мені здалося. Але от зараз він справді був страшним. Очі — холодні, щелепа напружена, плечі здавалися ще ширшими.

Він без жодного слова зробив кілька кроків і схопив Вадима за комір так, що той навіть не встиг отямитися. Від ривка його майже підняло над підлогою.

— Відпусти її. Зараз же, — промовив Богдан низьким, глухим голосом, від якого навіть мене пробрало.

— Ти хто такий?! — спробував вирватися Вадим, але голос зрадницьки зірвався.

— Той, хто тебе попереджає вдруге не чіпати, — тихо промовив Богдан і стиснув комір ще сильніше.

Він рвучко штовхнув Вадима об стіну під’їзду, змушуючи того випустити мою руку. Від удару мій колишній застогнав і опустився на підлогу, тримаючись за потилицю.

Я стояла, не знаючи, що робити: втрутитися, закричати, відтягнути когось із них? Серце билося так, що здавалося, ніби його чути на весь під’їзд.
Богдан ще мить стояв над Вадимом, важко дихаючи, кулаки стиснуті. Потім повільно обернувся до мене.

— Ти в порядку? — запитав тихо.

Я лише кивнула.

— А я бачу, ти теж часу не гаяла... — раптом видав Вадим, підвівшись на ноги. Богдан зреагував миттєво — одна мить, і Вадим тримався за розбиту губу.

— Не чіпай його! — різко вигукнула я, хапаючи Богдана за руку.

Він повернув голову до мене, важко дихаючи, очі ще палали гнівом.

— Тобі його шкода? — запитав із відвертим здивуванням.

— Ні, — видихнула я, опустивши погляд. — Просто... я не хочу, щоб його мама бачила його в такому стані. Вона добра жінка і не заслужила цього.

На кілька секунд запала тиша. Лише наше дихання наповнювало вузький коридор під’їзду.
Богдан повільно опустив руки, відступив на крок і втупився в підлогу, ніби намагався стримати рештки люті.

— Вадиме, забирай речі і йди, — сказала я, дивлячись прямо на нього.
Він озирнувся, поглянув на розлюченого Богдана і, мабуть, уперше за весь час не знайшов, що відповісти.

А сусід раптом мовчки зняв кофту й накинув мені на плечі.
Мені стало незручно, навіть ніяково. Хотілося провалитися крізь підлогу, але при колишньому я не дозволила собі відмовитися. Тим паче, я досі стояла, притримуючи футболку рукою  там, де тканина розірвалася.

М’яка тканина торкнулася шкіри, а слідом мене огорнув аромат його парфуму — такий приємний, глибокий, із нотами чогось чоловічого й спокійного. На мить захотілося просто... забутися.

В цей час Богдан підняв пакети й кинув їх Вадиму.

— Бери та забирайся, — сказав він сердитим тоном.

Той мовчки підняв речі й, не зводячи з нас очей, нарешті рушив сходами вниз.

— Ходімо всередину, — тихо мовив Богдан.

Він обережно торкнувся моїх плечей і ледь помітно притиснув до себе, немов боявся зробити боляче.