РОЗДІЛ 12

Діана

Середа виявилася такою сонячною, що навіть повітря пахло теплом і кавою з найближчої кав’ярні. Мені в садочок було на дев’яту, тож я вирішила прогулятися без поспіху, просто йти й слухати, як під ногами шарудить листя. Осінь завжди заспокоювала, але цього разу мені було якось порожньо.

Вадим після вчорашнього телефонував, але я не відповідала, а потім і зовсім заблокувала його. Телефон мовчав, та я ловила себе на тому, що час від часу все одно поглядала на екран, ніби боялася, що він знову знайде спосіб дістатися.

Злата пропадала на роботі, і ми не бачилися, хоча так хотілося бодай короткої розмови, щоб почути її жарт.

На роботі все було без змін. Діти як завжди плутали слова, сміялися, вигадували небилиці. За їхніми посмішками я й не помітила, коли день пролетів і треба було повертатися додому. Лише коли зачинила двері садочку, відчула втому, що накотила хвилею.

Зазвичай, коли не було замовлень на тортики чи на роботу не потрібно було на восьму, я їхала до Вадима. Ми могли годинами сидіти на кухні, сперечатися, миритися, дивитися серіали… Але зараз, маючи стільки вільного часу, я не знала, що з ним робити. Квартира здавалася надто великою, а тиша мене втомлювала.

Я прибрала на кухні, поставила чайник і, поки він грівся, роздивилася своє зображення, що відбивалося у вікні. Волосся розтріпане, під очима синці. «От і вся любов», — подумала я, сумно усміхнувшись.

А близько сьомої задзвонив дзвінок у двері. Так настирливо, що серце обірвалося.

— Хто там? — спитала я, хоч і так знала відповідь.

— Відкрий, я за речами, — коротко кинув знайомий голос.

Видихнувши, я повернула ключ і стала в дверях, не даючи пройти всередину.

— Зачекай тут. — Пакети вже стояли в коридорі: складені, запаковані, без жодної дрібниці, що могла б нагадувати про минуле. Я виставила їх за двері, просто йому під ноги.

— Швидко ти мене списала, — кинув він, зазираючи в квартиру.

— Шкода, що не раніше. — Я показала на пакети. — Ось усе твоє.

Він зневажливо хмикнув і зробив крок ближче.

— Думаєш, я просто так це залишу?

— А що ти можеш залишити? — відповіла я спокійно, хоча серце билося швидше. — Зраду? Приниження?

Його очі спалахнули.

— Ти ж знаєш, що я тебе люблю!

— Ні, Вадиме, ти любиш, коли тебе люблять, — прошепотіла я.

Я вже хотіла відступити, але він раптово схопив мене за футболку, притягнув до себе.

— Не роби вигляд, що тобі байдуже! — просичав він.

— Відпусти! — я різко смикнулася, почувся звук — тряп! — тканина порвалася просто біля плеча