РОЗДІЛ 11

Діана

Я всіляко намагалася уникати Вадима ці дні і, здається, мені вдалося. Хоча чого дивуватися? Виявилося, що я для нього не така вже й важлива.

Я спекла два торти. Один на замовлення, яке вранці віддала перед роботою. А другий медовик. Для Вадима.
Не дивуйтеся, що я все ж приготувала торт йому. Просто... він обожнює деякі солодощі, а я завжди робила їх не надто солодкими і у цьому ми були схожі.

Та цього разу медовик я пекла не для нього, а для його мами. Надія Сергіївна часто мене підтримувала, і я хотіла віддячити. Вона любить медовик, але готує його рідко, бо у Вадима алергія на мед.

Я підготувала подарунок, навела красу й рушила до кафе, де вже зібралися його батьки та старший брат із дружиною.
Ввечері мало бути святкування з друзями, але туди я вже не планувала їхати.

Торт і подарунок було незручно нести, тож викликала таксі. Дорого, але нехай. Хоча, чесно, в душі було дивно легко.

Я чітко знала: сьогодні поставлю крапку. Сліз не залишилося — тільки спокій і бажання нарешті жити для себе.

Водій таксі кілька разів кидав погляд у дзеркало, але мовчав. І от я вже на місці.
Вадим вийшов зустрічати.

— Така велика коробка для навушників? — усміхнувся він, як завжди по-дурному впевнений у собі.

— Побачиш, — відповіла я, натягнувши усмішку.

— Ходімо, усі зачекалися.

Ми мовчки рушили до залу. Надія Сергіївна одразу піднялася й тепло мене обійняла.
Мені стало шалено незручно, ця жінка не заслуговувала на розчарування, яке ось-ось на неї звалиться.

Я привіталася з усіма, взяла келих напівсолодкого й попросила одразу поставити торт.
Сидіти тут довго не збиралася.

— Я хочу промовити тост, — сказала я, підвівшись. — Надіє Сергіївно, я вас дуже люблю і поважаю. Дякую за вашу підтримку та розуміння. Цей медовик для вас. Ви все життя жертвували своїми бажаннями та вподобаннями заради інших.

— В сенсі медовик? — обурився Вадим.

— Я йду від тебе, — сказала я спокійно. За столом повисла тиша. Келихи застигли в руках.

— Я бачила тебе в суботу в себе вдома... з однією особою. Тож вітаю тебе з днем народження і щиро бажаю стати чоловіком. Хоч коли-небудь.

Я підняла келих і випила до дна. Вадим зблід.

— Діано, це не те, що ти подумала...

— Вадику, це правда? — запитала його мама тихо, але твердо.

— Можете не сумніватися, — відповіла я. — Бачила все на власні очі. Потім знову повернулася до Вадима:

— Речі твої я вже зібрала. Забери, коли я буду вдома.

Я відкрила коробку з «подарунком» і поставила її перед ним. Всередині постіль. Та сама.

— Щоб пам’ятав, — сказала я і, не чекаючи відповіді, розвернулася до виходу.

Двері за спиною грюкнули, і я нарешті відчула, все закінчено.
Тільки попереду чомусь стало ще порожніше, ніж я уявляла.