РОЗДІЛ 10

— Тут заборонено стояти, — промовила я байдужим голосом, сподіваючись, що він поїде.

— Не будь злюкою. Поїхали, нам усе одно по дорозі.

— На жаль, цього я змінити не можу. А от компанію, з якою добиратимуся додому — цілком. Тому краще автобусом.

— Та чому ти така зла? — підморгнув він. — Я ж лише хочу зробити добру справу.

— Ой, ти і добро — речі несумісні. Тож забирайся звідси, — відрізала я, склавши руки на грудях. — Сподіваюся, ти сьогодні не гулятимеш до ранку, щоб я могла нарешті виспатися.

— Тобі сниться моя чарівна усмішка, тому й не спиш, — не розгубився Арсен.

— Мені навіть у кошмарах такого щастя не треба, — я вже не витримала.

— Брешеш, — нахабно розтягнув він слова. — Ти мене таємно обожнюєш.

— Обожнюю? — я аж розсміялася. — Якщо й обожнюю, то тільки уявляти, як ти переїжджаєш на інший кінець міста.

Я зробила вигляд, що розглядаю рекламу на зупинці, але відчувала його погляд. Арсен не поспішав їхати. Машина стояла поруч, блимаючи фарами, наче дражнилася.

— Упертий, як осел, — пробурмотіла я собі під ніс.

— Що ти там сказала? — крикнув він крізь відкрите вікно.

— Що твоїй машині час на штрафмайданчик, — відрізала я, з усіх сил намагаючись зберегти спокій. Він тільки розсміявся.

— Ти мені подобаєшся саме такою, — сказав він, нахилившись трохи вперед. — Злою, гордою, з вогнем в очах… і з тією маленькою білочкою всередині.

Я зціпила зуби, щоб не видати, як серце стиснулося. Ненавиджу, коли він отак говорить, ніби бачить мене наскрізь. Вже й прізвисько встиг вигадати. Хоч я йому теж дала чимало назв і жодна, звісно, не з розділу «милих».

— Не називай мене так, і краще займися кимось іншим, — прошипіла я, уникаючи його погляду.

— А навіщо, якщо ти поруч? — нахабно посміхнувся він. І саме тоді, коли я вже відкрила рота, щоб відповісти щось убивче, на горизонті з’явився мій автобус. Я з полегшенням підняла руку.

— Мій транспорт, — сказала я, не втримавшись від посмішки. — А твій шлях туди, у напрямку «далеко звідси».

Він хмикнув, але від’їхав. Щоправда, коли я сіла в автобус, у дзеркалі заднього виду помітила знайому машину, що повільно їхала слідом.
«Ну звісно, Арсен», — подумала я.
І, чомусь, усміхнулася.

Я зайняла місце біля вікна, витягнула навушники й увімкнула музику, просто щоб заглушити думки.
Хотілося тиші. В голові гуло від усього — роботи, людей, вічних проблем брата.
А тепер ще й Арсен зі своєю усмішкою.

Коли автобус зупинився біля мого будинку, я видихнула з полегшенням. Вже бачила себе вдома: у піжамі, з чашкою чаю й без жодного чоловічого голосу поруч.

Але варто було вставити ключ у двері, як почулося:

— Ну скільки можна ховатися від долі? — той самий голос, нахабно знайомий, луною відбився у під’їзді. Я застигла.

— Ти що, переслідуєш мене? — обернулася, стискаючи ключі. Він стояв біля моїх дверей, спершись на одвірок.

— Випадковість, — розвів руками. — Ми ж сусіди, забула?

— Якби могла, давно б переїхала, — буркнула я, штовхаючи двері.

— Не треба так. Я просто хотів переконатися, що ти доїхала, — пролунало з-за спини.

— Арсене, — втомлено видихнула я, — не треба. Займайся своїми справами. Я доросла дівчинка, якось про себе подбаю.

— Білочко, я сам хочу про тебе подбати.

Я закотила очі. Знову це прізвисько. Хоч бери, колір волосся міняй, аби не бути рудою.
О, Господи. Навіть удома від нього нема спокою.