РОЗДІЛ 9

Злата

Телефон мигнув повідомленням — Діана нарешті відповіла.
«Забрала в діда лопату і копаю тобі яму».

Я аж пирснула від сміху. Ну, якщо жартує значить, жива. Бо зранку виглядала так, ніби весь світ розчавив її п’ятою.

«Це добре, що ти жартуєш», — відправила я і поклала телефон на рецепцію. Побачивши, як до входу наближалися нові відвідувачі з валізами. Я швидко натягнула службову усмішку, яку відточувала роками. «Добрий день, ласкаво просимо до нашого готелю», — промовила, роблячи вигляд, що весь світ складається лише з цього моменту.

— Кімнату на який поверх бажаєте? — спитала я, переглядаючи бронювання.
— На другий, будь ласка, — відповів чоловік середніх років.
— Чудово, — кивнула я, видаючи ключі й стежачи, щоб вони не загубилися у великому холі.

Робота іноді ставала рятівною. Поки спілкуєшся з гостями, роздаєш ключі й усмішки, зовнішній світ відсувається на задній план. Можна просто робити те, що вмієш, не думаючи про чужі проблеми і власні тривоги.

Я працювала адміністраторкою в невеликому готелі біля вокзалу і навчилася з першого погляду визначати настрій гостя, ще до того, як він скаже «добрий день».

Але частенько, навіть у свої вихідні, бралася за роботу покоївки. Гроші ніколи не були зайвими.

Мій молодшенький брат умів знаходити пригоди на свою голову, і розгрібати все те лайно випадало мені. Щастя, якщо не доводилося ще й влазити в борги. І так нещодавно з Богданом розрахувалася. Добре, що він дає в борг, хоча іноді не хоче брати назад. Та я не хочу бути комусь винною й вдячна йому за підтримку.

Іноді так хотілося відправити брата кудись далеко і надовго, але він ще той маніпулятор. І хоча завжди був маминим улюбленцем, я не пробачу собі, якщо з нею щось трапиться.

А Сашко цим вміло користується. І цьому «маленькому» вже, на секундочку, двадцять три!
У його віці я вже підробляла офіціанткою й платила за гуртожиток, а він досі сидить у нас із мамою на шиї.

Колись у дитинстві кілька разів серйозно хворів, і тепер мама свого Сашка шкодує, наче він кришталева ваза. А я, здається, маю на нього працювати, забувши, що в мене теж є життя.

Хоча яке в мене життя? Зустрічалася кілька місяців із хлопцем, але він пішов, не витримавши постійних проблем брата й не хотів у це втручатися.

Стосунки вимагають часу й уваги, а для мене вільний час — це розкіш. Учора був вихідний уперше за три тижні, і добре, що я не була сама, бо в такі моменти різні думки лізуть у голову.

Сьогодні людей було небагато. Схоже, у неділю більшість проводили час із сім’єю. Я спокійно передала зміну й пішла в роздягальню, де нарешті попрощалася з ненависними підборами, швидко переодягнулася й подалася на зупинку.

На вулиці було тепло, попри кінець вересня. До мого автобуса залишалося близько двадцяти хвилин, а їсти страшенно хотілося. Я дістала зі свого невеликого, трохи пошарпаного рюкзака суміш горіхів, яку приніс Богдан, і почала жувати. Це була моя слабкість. Здається, за горіхи я могла б і душу продати.

— Сідай, підвезу, — долинуло з автівки, що різко загальмувала поруч.
Я навіть не мусила дивитися — по голосу одразу впізнала.
Цей був індик. Він ніколи не пропустить нагоди зачепити.

Я зробила вигляд, що не чула, хоча серце все одно чомусь почало калатати сильніше.