РОЗДІЛ 8

— Не питай.
— Пізно. Тепер мені цікаво.

Я зробила ковток чаю, намагаючись не почервоніти. Але, здається, було пізно.

— Тобі ніхто не казав, що підглядати некрасиво?
— Я не підглядав, воно саме перед очима з’явилося, — Богдан цілком щиро знизав плечима. І справді: телефон лежав посеред столу, і нам обом усе було чудово видно.

— То ти ще когось чекаєш? — у його голосі вчувалася ледь помітна усмішка.
— Ем... Так. Тому, гадаю, тобі вже час, — я швидко піднялася й почала підштовхувати його до виходу.

Він, звісно, щось там бурмотів у відповідь, але мені було соромно навіть глянути йому в очі.
Навіщо я взагалі Златі того діда згадала? Тепер червоній перед Богданом! От завжди так: спочатку роблю, а потім думаю.

— Щиро дякую за допомогу, — випалила я. — За вечерю пам’ятаю. Розгребуся з Вадимом і запрошу вас із Златою.

Богдан уже стояв біля дверей. Зупинився, обернувся, подивився прямо на мене.

— То ти справді хочеш, щоб я пішов?
— А ти хіба не зрозумів з першого разу? — спробувала пожартувати, та голос зрадницьки затремтів.

Він усміхнувся куточком губ.
— Добре. Але, якщо чесно, шкода. Мені тут сподобалося.
— Та ну, це просто млинці.
— Не тільки млинці, — його погляд затримався на мені і я відчула, як по щоках розливається жар.

Я не знала, що відповісти. Просто відчинила двері.

— До зустрічі, — сказав він, виходячи в коридор.
— Бувай.

Я зачинила замок і ще кілька секунд стояла, слухаючи, як він зачиняє свої двері. Потім видихнула, сперлася спиною об двері й повільно сповзла вниз.
У квартирі літав аромат його парфуму, і, здавалось, він ще довго нагадуватиме про свого власника.

Прибравши на столі, я помітила, як телефон знову блиснув повідомленням від Злати:
«Ти де зникла?»

Я закотила очі, але пальці самі набрали відповідь:
«Забрала в діда лопату і копаю тобі яму.»
«Це добре, що ти жартуєш», — майже одразу прийшла відповідь.

Я посміхнулася. Було приємно, що хтось цікавиться і не засуджує.

У мене вдома була лише одна валіза — моя. Її я точно не збиралася віддавати. Тож знайшла великий пакет і почала збирати речі Вадима.
До цього моменту я навіть не підозрювала, скільки в моїй квартирі його речей. І навіщо я все це прала, прасувала... Ми ж не жили разом. Йому було зручно. А мені?..

Коли шафа спорожніла, я зітхнула з полегшенням. Так значно краще.

У коридорі на полиці лежав його подарунок на день народження: нові бездротові навушники. Свої він десь посіяв, тож я купила кращі, навіть дорожчі, ніж у мене.
Але тепер вони йому не дістануться.

А вже післязавтра, в його день народження, на Вадима чекатиме інший подарунок. На згадку.