РОЗДІЛ 7

Поки чайник грівся, я порізала пиріг і поставила на стіл млинці з малиновим варенням.
А що? Солодкого я не люблю, Вадим теж не був фанатом, тому цукерок удома не водилося.
Хоч і підробляю виготовленням десертів на замовлення, але я звикла створювати свято іншим, але для себе не печу: нікому було їсти.
Ну, до сьогодні.
І завтра, до речі, треба буде спекти бісквіти для торта. Що б там не сталося, а життя продовжується своїм звичним ритмом.

— Я все! - Богдан голосно повідомив про свою перемогу над замком і поклав на край стільниці в’язку однакових ключів.

Я навіть здригнулася, так задумалася, що й не помітила, як вода закипіла.

Він взяв і упевнено налив окріп, рухався в моїй кухні так, ніби робив це щодня.

— Я й сама могла, - промовила я, забираючи в нього чашку, але він лише всміхнувся.

— Не сумніваюся. Та раз уже я втрутився в процес — дозволь закінчити. - він легко, ніби між іншим, поставив чашки на стіл.
— А тепер можна пробувати твої шедеври. Хлопець сказав це настільки серйозно, що я навіть розгубилася.

— Це звичайні млинці.

— Не применшуй свої заслуги. Якщо жінка пече млинці й пиріг одночасно — це вже кулінарна магія.

А потім Богдан почав їсти з таким апетитом, ніби нічого смачнішого в житті не куштував.
І чомусь це було так приємно. Я сиділа навпроти, намагаючись виглядати невимушено, але ловила себе на тому, що дивлюся на нього.

— Ти ж розумієш, що тепер я приречений, - з лекою посмішкою сказав він.
— У якому сенсі?
— Прийду ще. Бо без твоїх млинців не виживу.
— Я їх не часто готую.
— Доведеться частіше.

Я ледь стримала усмішку. Було якось… по-домашньому. І трохи лячно від того, наскільки мені подобалася ця простота.

— Тобі сьогодні як? Попустило? - раптово запитав він.
— Я не хочу про це розмовляти. - хлопець важко вдихнув, здавалось, така відповідь йому не сподобалася. Ми кілька секунд мовчали. У його погляді промайнуло щось, але він змовчав.

— Чим ти займаєшся? - вирішила розрядити атмосферу.
— Працюю в сфері IT.
— Круто. Професія майбутнього.
— Всі професії важливі. Просто з часом їх починають менше цінувати.
— Можливо. Але твоя робота складна. Треба мати терпіння.
— Терпіння — не мій козир, - посміхнувся він.
— Значить, ми не схожі, - мимоволі вирвалося в мене.

Телефон задзвенів повідомленням.
Злата «Ти як? Дід з лопатою заходив?»

Я ковтнула чай у ту ж секунду, коли прочитала це і, звісно ж вдавилася.
Богдан підскочив:
— Ти що там таке побачила, що аж подавилася?
— Ні… просто… - я закашлялася й махнула рукою, намагаючись сховати екран, але він уже бачив.
— “З лопатою”? - пересмішкувато примружився.