РОЗДІЛ 6

Розмовляти з ним не хотілося. Я вимкнула звук і поклала телефон екраном донизу. Нехай думає, що я сплю.
Ми ще трохи потеревенили із Златою й заснули. Спала я на диво спокійно. Хоча в мене завжди так: коли понервую, то хочеться спати. Напевно, мій організм саме так реагує на стрес.

Вранці, як завжди, прокинулася о сьомій і пішла на кухню смажити млинці, це вже стала маленька традиція. Щонеділі — млинці. А ще в батьків я взяла гарбуз на пиріг, тож швиденько замісила тісто. Буде що завтра взяти на роботу до чаю.

Хвилин за сорок на кухню увійшла сонна Злата. Її руде волосся було скуйовдженим, а очі ще напівзаплющеними.

— Доброго ранку, - привіталася я й запросила її до столу.

— Дякую, але в мене зовсім нема часу, - вона позіхнула. — Потрібно встигнути зібратися на роботу.

Дівчина записала мій номер, ще раз подякувала за гостинність, вхопила два млинці «на ходу» й побігла.

Я залишилася сама. Думки плуталися, тому вирішила зайняти себе роботою: витирала і без того чисту кухню, коли раптом почула дзвінок у двері.

Серце здригнулося. Хоч я й написала Вадиму, що захворіла і не треба мене зустрічати, щоб не застудився, але все одно боялася, що він прийде. Але ні.

За дверима стояв Богдан.

Я відчинила, відчуваючи, як у грудях наростає напруга.

— Привіт, сусідко, - сказав він із легкою усмішкою.

— Доброго ранку, - відповіла я.

Сьогодні він виглядав напрочуд домашньо й невимушено. Сірі спортивки, біла футболка були ідеальними. А ще цей аромат. Він розійшовся коридором, заповнюючи простір. Я раптом згадала, що колись уже вловлювала цей запах у ліфті, тоді навіть хотіла подарувати Вадиму такі ж парфуми, але не знайшла.
А зараз просто стояла й ловила кожну ноту аромату. Божечки… про що я думаю?

— Я купив два, про всяк випадок, - мовив він, простягаючи пакунок. — Але гадаю, цей має підійти.

— Я віддам Вам кошти, - тихо сказала я, але відразу пошкодувала. Хлопець подивився так, що по спині пробігли мурашки.

— З тебе вечеря, - впевнено відповів.

— Я не вмію готувати нічого особливого, тому гадаю, що це не дуже гарна ідея, - несміливо мовила я. Він щось крутить інструментами, навіть не озирається. Здається, мої слова його зовсім не цікавлять.

— Мені не треба особливого. Я всеїдний, - кинув через плече. Натяку він не зрозумів. І що тепер? Смажену картоплю перед ним поставити?

— Гаразд, я щось придумаю. Можливо, є щось, що Ви любите найбільше?

— Ага, - посміхнувся він. — Поїсти. І давай на «ти». Не люблю цих формальностей.

— А я звикла так.

— Відвикай, - відповів коротко.

Я вже хотіла якнайшвидше його спровадити. У моєму оточенні було мало чоловіків, тому поруч із ними я завжди почувалася скуто. Але Богдан не поспішав.

— Можу, у знак подяки, запропонувати чай із гарбузовим пирогом, - сказала я й подумки схрестила пальці, сподіваючись, що він належить до тих, хто терпіти не може гарбуз.

— Із задоволенням, - посміхнувся Богдан.

Ну от хто мене за язик тягнув? Я залишила його в коридорі й пішла ставити чайник.