РОЗДІЛ 5

— Нічого собі, - промовила Злата, оглядаючи квартиру. — Не думала, що логопеди так заробляють.

— Це квартира моєї тітки. Її чоловік отримав вигідну пропозицію за кордоном, і вона поїхала з ним. А квартиру не хотіла здавати чужим людям, бо не могла контролювати. Я оплачую лише комунальні, але навіть ця сума іноді здається завеликою.

— Не сумніваюсь. Я взимку опалення ставлю на мінімум з надією, що сусіди зігріють.

— Я теж так частково роблю, - ми посміхнулися.

Та радість тривала недовго. Щойно я згадала, що тут сталося, погляд мимоволі впав на двері до кімнати і сум знову накотив.
Я почала прибирати в тій кімнаті, а Злата на кухні взялася готувати їжу. Як би там не було, але їсти хотілося.

Невдовзі ми вже сиділи на моєму ліжку, їли гарячі бутерброди й дивилися «Поліцейську академію». І це, мабуть, було найкраще рішення за весь день. З нашими коментарями фільм здавався ще кумеднішим, ми реготали, аж животи боліли.

— Краще розкажи щось про себе, - попросила я, коли чергова сцена викликала новий вибух сміху. — Бо, крім твоєї роботи в готелі, я нічого не знаю.

— Ой, повір, цікавого там мало, - відмахнулася Злата. — Це взагалі диво, що я сьогодні вдома. Зазвичай беру додаткові зміни. Але не хочу про роботу.

Я лише кивнула. Мені подобалася її прямота.

— До речі, - Злата відкусила бутерброд і хитро глянула на мене. — Богдан завтра прийде, то тобі вдома треба бути.

— Мабуть, так, - відповіла я, роблячи вигляд, що це дрібниця.

— Ти не хвилюйся, Богдан не підведе. Він узагалі рукастий. Тобі б такого — спокійного й надійного.

— Не вигадуй. Якщо чесно, я його трохи боюсь, - зніяковіло зізналася я.

— Це чому?

— Тільки не смійся, гаразд?

— Обіцяю, - усміхнулася Злата, підперши підборіддя рукою.

— Пам’ятаєш фільм «Сам удома»? - вона кивнула.
— Там у першій частині був дід із лопатою. А твій Богдан так дивився, що в мене перед очима одразу той кадр і страх Кевіна. А ще його шрам… - я не встигла закінчити, як Злата вибухнула сміхом.

— По-перше, він не мій. А по-друге, я ще такого не чула! - вона ледве перевела подих. — Уявляю його реакцію, коли дізнається!

— Тільки не смій йому нічого казати, - я пригрозила пальцем, але вже за мить ми обидві засміялися ще сильніше.

— Не думала, що сьогодні ще зможу сміятися, - прошепотіла я, витираючи очі.

— То й не треба думати, - спокійно відповіла Злата. — Просто смійся.

Мені вдалося трохи відволіктися й відпустити думки про Вадима. Та коли на екрані телефону засвітилося його ім’я, як посмішка миттєво зникла, а в грудях знову защеміло.