РОЗДІЛ 2

Я впізнала голос і несміливо повернула голову. Переді мною стояла Злата з четвертого поверху зі сміттєвим пакетом у руках.
— У тебе все нормально? - перепитала сусідка, вдивляючись у мене з непідробною турботою.
— Все добре, - відповіла я, ховаючи очі.
— Ти ж мокра до нитки! Ходімо до мене, інакше захворієш. - я хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. У мене не було сил пояснювати, що я не хочу додому.
— Не хвилюйся, я розберуся, - намагалася сказати впевнено.
— Щось не дуже віриться, - миттю відрізала Злата. — Так: я виношу сміття, і ми йдемо до мене. Відмовок не приймаю. - вона натягнула каптур і швидко дісталася до сміттєвих баків, але назад пришвидшилася, тікаючи від дощу.
— Сьогодні небо збожеволіло, — кинула вона з усмішкою, повернувшись. — Ну що, ходімо? — вона зняла каптур і потягнула мене за руку в бік своєї квартири.

У передпокої дівчина подала мені рушник, халат сірого кольору з зображенням білих зірочок і вказала на ванну:
— Перевдягайся, я поки чай заварю.

Було дуже приємно знову відчути сухий одяг. Я вмилася і перед тим як вийти — поглянула на себе в дзеркало. На зображенні була ніби інша людина: холодний погляд, трохи припухлі від сліз очі на фоні з мокрим волоссям виглядали не дуже.

Коли я вийшла на кухню, там уже стояли два горнятка чаю й тарілка з печивом «Марія».
— Сідай, - усміхнулася Злата й підсунула чашку. — Ну, розповідай.

Я мовчала. Просто розмішувала чай і вдивлялася на вихор, який утворювався.
— Я ж бачу, ти не просто так у такому стані, - лагідно промовила вона. — Повір, легше стане, якщо скажеш уголос.

І тоді мене прорвало. Слова сипалися разом зі сльозами:
— Він… зрадив мені. Я зайшла додому, а там… вона. У моїй квартирі! — Я закрила обличчя руками. — Два роки разом… а він ось так… А знаєш, що саме смішно? Я поїхала на вихідні до батьків, але ми посварилися через нього, тому я приїхала сьогодні назад, а йому не казала. Мама так хоче, щоб я вийшла за нього заміж, що інколи здається, що її рідна дитина — це він, а не я.

Злата мовчала, не перебивала. Лише поклала руку мені на плече і заспокійливо погладжувала.
— Я ж довіряла йому, - шепотіла. — Відмовлялася від друзів, завжди слухала його, намагалася бути «правильною»… А він? Я для нього просто… запасний варіант.

Я вже не контролювала себе, голос зривався, сльози котилися безперервно. Злата підсунула серветки, а потім різко сказала:
— Слухай, Діано. Це не ти винна. І він не вартий твоїх сліз.
— Як це не я? Може, я була не такою, як він хотів? Може, йому бракувало…
— Досить! - перебила Злата. — Якщо чоловік здатний зрадити — він зробить це, навіть якщо ти будеш ідеальною. Це його проблема, а не твоя.

Я мовчала, ковтаючи чай, але смаку не відчувала. І все ж уперше за день відчувала, що мені стає легше.
— Я б взагалі там все рознесла, чого це ти маєш боятися йти до себе?
— Ми з тобою дуже різні, - додала тихо. — Не хочу його бачити, взагалі.
— Я тебе не виганяю, можеш залишитися тут. Але ти повинна розуміти, що це не вихід. Ти повинна придумати, що робити далі.
— В мене зараз бажання змінити замок і нічого йому не пояснювати, просто викреслити з життя.
— А це ідея, - загадково промовила Злата. — Можеш завтра змінити. - Я подивилася на неї з нерозумінням, але думка, що Вадим не зможе пройти в квартиру, мені подобалася. — Я навіть знаю, хто це зможе зробити. Запитати? - я кивнула. Дівчина взяла телефон, написала комусь і задоволено на мене поглянула.
— Якась ти занадто щаслива, - зауважила собі.

Через кілька хвилин у двері подзвонили. Злата підскочила і пішла відчиняти, а я залишилася на кухні й поставила пусті чашки в мийку.
— Що за пожежа? - почулося з коридору чоловічий голос.
— Бодька — без тебе ніяк, - промовила Злата, і невдовзі вони вже були на кухні.

Хлопець зупинив погляд на мені.
— Привіт, сусідко. - Я здивовано поглянула на нього. Злата це помітила.
— Діано, ти взагалі людей навколо не помічаєш?

Він дивився своїми чорними очима, в яких панував такий спокій, але сам погляд…  чомусь від цього погляду мені стало неспокійно.
— Богдан, - він простягнув руку. Я потиснула у відповідь і вже хотіла миттю забрати назад, та хлопець не відпускав. Від цього стало ще більш незатишно, але зрештою вдалося вирватися.
— Діана, - ледь вимовила. Добре, що Злата втрутилася й оживила розмову, бо з мене співрозмовник був нікудишній.
— Бодька, зміниш завтра замок? — кинула вона.