РОЗДІЛ 1

Діана

Враховуючи те, що живу сама, то я дуже здивувалася, коли з моєї квартири, почула музику ще на сходовому майданчику.

— Спокійно, Діано! – прошепотіла я, намагаючись заспокоїти серце, яке вже шалено гупало в грудях.

 В передпокої стояли кросівки мого хлопця, а поряд красувалися жіночі туфельки на тоненькій шпильці.

В грудях стало тісно. Здається, в цей момент забула, як дихати.

Я навшпиньках пройшла далі  і те, що побачила, вдарило сильніше, ніж будь-який ляпас. Серце гупало, мов скажене, а руки тремтіли. Всередині все зрушилося з місця і перевернулося догори дриґом.

Ніколи не думала, що побачу зраду на власні очі і від цього хотілося водночас закричати й утекти, як від жахливого сну.

У Вадима були ключі, але сам він сюди приходив в рідкісних випадках, а тепер, судячи з усього, мій вже «колишній» коханий лежав з якоюсь приблудою і обговорював мене.

Я почула лише частину розмови, але мені цілком вистачило. Закривши рот рукою, щоб не видати свою присутність, я швидко, але обережно вискочила назад на сходовий майданчик.

Можна було б влаштувати скандал, але не хотілося зараз з ним розмовляти… я була не готова.

Сльози самі котилися. В голові лунало: —  Як він міг? Два роки… два роки разом… Я ж намагалася в усьому догоджати, я ж…

Ми ще вчора ввечері розмовляли і він так ніжно казав, що сумує, що кохає, а зараз лежить і обіймає іншу. А  нещодавно обговорювали, що непогано було б поїхати взимку в гори разом. Виходить це все було брехнею… як же боляче.

Тепер розумію про який «підробіток» йшла мова, коли він казав, що сьогодні буде зайнятий.

Я не бачила дороги перед собою. Не знала, куди йти і що робити, та ноги самі винесли мене на вулицю. Небо нависало хмарами, сіре й похмуре - точнісінько як мій настрій. Я просто блукала.

У кишені озвався телефон. На екрані світилася «мама». Я не відповіла, вона б одразу відчула, що щось не так. Якби не наша вчорашня сварка, я б досі жила в солодкій брехні й не знала, що Вадим зраджує мені.

Перші краплі дощу впали на волосся, за мить почалася справжня злива. Я прискорила крок і повернула до під’їзду, де безсило зупинилася.

Сльози змішувалися з дощем на обличчі. Я не могла змусити себе зайти всередину. Боялася знову побачити їх разом. Подружок у мене не лишилося, завдяки Вадиму, який поступово відштовхнув усіх. А я що? Я ж вірила йому. Думала, що так правильно.

— Господи, що тепер робити? - прошепотіла я, витираючи обличчя мокрим рукавом.

Раптом почулися кроки. Я спробувала зібратися, але не встигла нічого вигадати, як поруч пролунало:
— Що сталося Діано?
Я підвела очі й зустріла погляд, якого зовсім не чекала побачити.

                                                    Від автора:

«Щиро дякую, що завітали до цієї історії й провели час із моїми героями. Сподіваюся, перший розділ вам припав до душі, і ви залишатиметеся з ними й далі. Щоб не загубити книгу — додайте її до бібліотеки, а щоб не загубити мене — підписуйтесь. Буду дуже вдячна за сердечко й особливо за коментар. Вони надихають мене творити далі.»