Глава 11.

Кіра Виноградова  

Дивний сьогодні сон снився, надто вже реалістичний…

Прокидатися було тяжко, голова боліла, шлунок теж, ноги не хотіли слухатися.

Розум прокидався, разом з відчуттям сорому. Оце я дала… 

Пам‘ятаю, як з Тімом сідали в таксі і, здається, далі я заснула…

Ой! Це ж не мій готельний номер!!!

Різко встала, голова пішла обертом, трохи знудило, та я героїчними зусиллями все ж потрапила до вбиральні, швидко сходила в душ, одягла халат боса і ризикнула вийти.

Від долі не втечеш!..

Тимофій сидів, трохи посміхаючись, весь ідеально одягнений і красивий.

Від цього стало ще гірше… 

- Тимофію Андрійовичу, - почала я, - Я вчора дуже погано себе поводила? Вибачте, будь ласка, не знаю, що зі мною сталося. Обіцяю, що ніколи більше не втрачу контролю допоки працюю з Вами! - скоромовкою сказала, не піднімаючи погляд.

- Ти до якої миті пам’ятаєш події вчорашнього вечора? – яке дивне питання?.. А ще бос так дивиться ретельно на мене, ніби очікує отримати якусь певну відповідь.

- Я щось зробила екстраординарне?… - з жахом прошепотіла, навіть, сіла в крісло, оскільки ноги все ще не дуже слухалися господиню.

- Ні… - бос все ж на мить задумався, невже щось утнула?…

- Я пам‘ятаю до того моменту, коли ми сіли в таксі і все. Далі заснула? – в моєму голосі явно проглядалася надія.

- Так, ти заснула, а я тебе переніс сюди, не хотів чіпати особисті речі, тому лишив в своєму номері. Тут дві кімнати. – для чогось проговорив очевидне, звичайно, що я знаю про наявність двох кімнат, сама ж бронь замовляла.

- Дякую, - з полегшенням зітхнула. Хоча… Не приховує ж бос чогось ще? – Точно більше нічого?

- Ні, - спокійно і рішуче відповів Тім, - Можеш годину ще поспати, а потім снідаємо і відправляємося додому. Будемо обговорювати деталі контракту онлайн.

- Не зрозуміла. То ми ще на тиждень не лишаємося? – чого у Тимофія не забрати, так це його фанатичної наснаги в роботі, і змінювати раптово свої плани не в його характері.

- Не лишаємося. Замов, будь ласка, квитки в Київ. Сьогодні будемо ночувати на Батьківщині. 

- Добре, - я здивувалася. Цікаво, що ж стало тригером для такого рішення?… Може через те, що з цією Сайею не вдалося закрутити роман?

Через три години ми вже сиділи в літаку, в економі, оскільки в бізнесі місць не було.

Поряд з нами сиділа матуся з маленькою дитиною, перед нами сім’я з підлітком, а за нами літня пара.

Я вже передчувала пригоди під час польоту.

- Кіро, сідай біля вікна, - бос, як завжди, джентльмен, та сьогодні не той випадок.

- Ні, я посередині, - наполегливо припрошувала Тимофія сісти подалі від малечі.

- Кірюшо, слухайся мене, - бос не здавався.

- Сідайте вже, думаєте легко тримати сплячу дитину? – обурилася наша сусідка.

Ну добре, він же бос, правильно? До того ж, завжди можна пересісти в разі чого. 

- Ви така гарна сімейна пара, - зав’язала розмову жінка з дитиною.

- Дякую, - відповів Тимофій. 

Стоп. Що? Чому не виправив? 

- Давно разом? – жіночці, певно, скучно. Так дитинка скоро прокинеться, буде забавляти. 

- Пів року, - тим паче Тім продовжує цей діалог.

- Шановні пасажири, пристебніть паски безпеки, ми злітаємо, - стюардеси давали вказівки, всі притихли, як завжди, трохи нервуючи перед набором висоти.

Шасі закрили, потрібну висоту набрали, летимо.

Ніби не все так і погано.

- Мені дує! – скаржиться бабця, що позаду.

- Зараз закрию цю вентиляцію, - дідусь спішить на виручку, піднімається зі свого місця і… бос отримує ліктем в голову. – Ой, перепрошую, то я не спеціально, Ви не подумайте.

Друга спроба перекрити повітря і знову бос отримує удар, вже не по голові, а в вухо. Впала у дідуся книга, яку він чомусь тримав в одній руці.

- Ще раз перепрошую!

- Нічого страшного, - стримано відповів Тимофій Андрійович, потираючи ударене червоне вухо.

Летимо далі.

Я майже заснула, як і половина літака, і тут нас будить різкий гучний звук рокешної музики.

Наша сусідка попереду, тінейджер, ввімкнула послухати трек.

Сім’я між собою гризеться, музика кричить, прокинулася дитинка, починає плакати… 

Це життя.

Тільки з допомогою стюардеси вимкнули музику. От тільки малюк не має кнопки.

Вже жінці з дитиною не до розмов з босом, вона намагається заспокоїти синочка, що злякався різких звуків.

Люди починають скаржитися на плач немовляти, заважає він їм, мені в цю мить так шкода матерів, вони мають спокійно вислухувати невдоволення оточуючих, паралельно заспокоювати дитину і не з’їхати з глузду.