Глава 8.

Беру свої слова назад. 

Ті, що про козла.

Малого того, що працювали всі вихідні, весь тиждень по 10 годин в день, так на вихідні в нього знову запланована звана вечеря.

Та коли ж я врешті-решт хоч висплюся?!

- Кіро, я завтра сам зберуся і заїду за тобою, - кинув репліку мій чудо-бос.

- Не треба, сама доберуся, скиньте адресу. О 18:00 початок, вірно? – моїм поглядом можна різати сталь, або навіть алмази, чи що там за самий твердий матеріал в світі?

- Так, о 18:00, - Тім захоплено щось аналізував і на мої погляди не звертав уваги. 

- Ви точно самостійно зможете зібратися? Не забудете нічого? – язвила цій «великовіковій дитині». 

- Абсолютно. Кіро, подивися, будь ласка, щось мені цей графік зовсім не подобається, що скажеш? – повністю занурений в роботу Тимофій не зрозумів мого настрою та сарказму. 

Я глянула на нього, видихнула, а потім перевела погляд на графік. Справді, якась не здорова динаміка.

О 21:20 ми закінчили аналіз, Тимофій хотів мене підвезти додому, але я ТАК на нього подивилася, що він мовчки пішов додому.

А я на метро… Життя – не мед, а казала бабця спи поки спиться, гуляй поки гуляється. Мудрі жінки наші бабусі, та хіба ж їх слухаєш в підлітковому віці?

Зателефонував водій боса, ну що знову?!..

- Кіро, це Ігор, я чекаю Вас внизу перед головним входом, - сказати, що я здивувалася і обурилася, це нічого не сказати.

Що цьому узурпатору ще від мене треба?!  

- Добре, за хвилину буду, - спокійно відповіла водієві, по моєму тону ніколи б ніхто не зрозумів, що в цю саму мить я не просто зла, а люта.

Ігор стояв біля автомобіля, а цей… козел, певно, сидів всередині.

Я посміхнулася, кивнула, вітаючись, і сіла.

Набрала повні легені повітря, «ввімкнула» чергову посмішку, але боса в салоні не виявилося…

- Кіро, вперше Вас додому везу, хоча скільки часу працюємо разом, підкажіть, будь ласка, адресу, - водій теж сів в автівку за кермо.

- А де Тимофій Андрійович? – здивовано запитала.

- Ну так це… Він на таксі поїхав. 

- Перепрошую? – що тут коїться взагалі?

- Тимофій Андрійович сів в машину, потім йому прийшло повідомлення і він мені сказав, щоб я йому викликав таксі, а Вас відвіз додому. Потім приїхало таксі, бос пересів і поїхав. – видно, що Ігор теж не зрозумів, що тут сталося.

Дивно… 

Ну припустимо,  написала його чергова «курочка», але ж навіщо для цього таксі викликати, водій спокійно відвезе в потрібному напрямку… Може там таке місце, що стидно з водієм їхати?.. Та не схоже на Тіма стидатися.

Ой, вже зовсім голова моя не варить робити якісь аналізи, а так до речі додому поїхати на машині.

Дорога промайнула за мить, як і ніч і пів дня, що я проспала.

Прокинулася бадьора, і дуже голодна.

Прибрала в квартирі, добре, що тут така міні квадратура, є свої переваги. Тим часом приїхала моя доставка продуктів, це теж дуже зручне благо цивілізації, натиснув пальцем на необхідні товари, - раз і вони в тебе біля дверей. Для одинокої і постійно зайнятої леді – саме те. 

Близько 17:20 вже повністю готова, стояла перед зеркалом і розглядала себе. 

Висока, струнка, ні грама зайвого жиру, довге темне волосся, розумний погляд.  

Звичайна дівчина.

Не вистачило всіх моїх красот і талантів, щоб увійти в сім’ю Річарда… 

Телефонний дзвінок перервав мій сеанс самокопання. 

Звичайно, що бос, хто ж ще це може бути, мабуть, забув де його краватка лежить, чи ще якусь побутову дрібницю.

- Слухаю Вас, Тимофію Андрійовичу, - спокійно відповіла і взяла блокнот в руки, щоб записати всі вказівки, на всяк випадок. Амнезією ніби не страждаю, але з таким темпом можу вже починати щось забувати.

- Привіт, Кірюшо, - у боса гарний настрій, дражнить, гад, та я не поведусь на провокації. Тому просто мовчу і чекаю, що скажуть далі. – Ти тут? 

- Так, слухаю Вас уважно, - так і вийшло, бос перший заговорив, не витримавши паузи.

- Я чекаю біля твого будинку, збирайся і виходь,- мене рідко можна ошелешити, сьогодні це зі мною сталося. Як? Навіщо? 

- Буду через 10 хвилин, - мій тон нічим не відрізнявся інтонаційно від тону попередньої репліки, один спокій і витримка, хоча в душі чомусь було занепокоєння і якийсь стид. 

Трохи подихала, знову подивилась в дзеркало – справді непробивний вираз обличчя, моя маска.

Вдягла пальто і туфлі на підборах, захватила сумочку, підфарбувала губи – вперед, готова. 

- Доброго вечора, - сіла в машину і привіталася з босом і Ігорем. 

- Привіт, Кіро. Пів життя прожив в Києві, а такого мікрорайону навіть не знав, - перше, що сказав Тимофій. Одна тактовність. Давай ще згадай зараз про мою зарплату.

- Погано Ви рідне місто знаєте, Тимофію Андрійовичу, тут ще нормально, от я раніше жив на окраїні Троєщини, коли тільки вона будувалася. Виходиш з під’їзду, а там – поле, – розрядив обстановку Ігор.