Глава 7.

Божечки ж ти мій!!! 

Я очікувала на все що завгодно, але не на таке закінчення цього епічного вікенду…

Приїхали ми до озера без пригод, в тиші та спокої.

Чоловіки витягували приладдя, ми з Євгенією потроху готували все для польової юшки, потім всі разом запалили багаття, розмістили вудочки і спокійно відпочивали.

Ну як спокійно. Відносно спокійно.

Згідно планів ми мали спіймати рибу для юшки, проте вже третя година пішла, багаття майже потухло, а рибки все нема і нема…

Бос тримався із останніх сил, терпіння не його сильна сторона, а так, щоб три години спостерігати за поплавком… В моїх очах він навіть піднявся. Оскільки жодним поглядом не виказав, де він бачив цю рибалку і взагалі весь цей екологічний відпочинок. 

Я спокійно спостерігала за водою, майже насолоджуючись тишею і природою навколо. Заважав холод, що пробирався крізь одяг…

- Іване, може ну її ту рибу? Візьмемо ковбаску, сирок, зробимо бутербродики. Або кашу зваримо, я пшеничку взяла. Ну що ж ми сидимо вже стільки часу?.. – виказувала загальну думку дружина того самого впертого Івана.

- Ні в якому разі! Чоловіки ми, чи хто? Ми – масливці! – гордо відповідав він і ми всі тихенько вздихали, бо ж що скажеш мисливцю-олігарху з яким хочеться заключити контракт.

Минуло ще дві години.  

- Іване, якщо ми не закінчимо з цією невдалою рибалкою, то зостанемося голодними і без даху над головою! Подивись, які хмари гуляють, зараз як лине! – вже натурально обурювалась Євгенія. 

Як я з нею згодна! Хочу їсти, в тепло і в комфорт. 

- Що думаєш, Тимофію? – звернувся мисливець до мисливця.

Я ніколи раніше на спостерігала  відчай в очах боса, але сьогодні спіймала черговий інсайт щодо рис його характеру. 
Тимофій тримався із останніх сил. 

Чого тільки вартувало витягнути опариші з коробочки, потім надягнути на вудочку і не виказати жаху. А жах був, ще й який! 

Ці згадки назавжди залишаться в скарбничці моїх спогадів :)

- Іноді потрібно поступитися жінці, щоб потім вона не вийняла мізки. Ложечкою. Маленькою. – відповів Тім, але це виключно для фасаду.  Сам ледь не побіг цілувати руки рятувальниці.

Молодець! 

Схвалюю його тактовну відповідь, хоч мене і бісить, коли жінок виставляють істеричками, але цього разу для користі справи можна й поступитися принципами. Бо голодна. І змерзла. І ТАК вже набридло сидіти і дивитися на нещасний нерухомий поплавок!

- Правильно говориш! Хтось має бути мудрішим! – теж зацінив Іван. 

Ми з Євгенією мовчки переглянулися і легенько посміхнулися. Це ще питання хто із нас мудріший. 

- З вас палатки, з нас бутерброди на скору руку і чайок, - оптимістично розділила обов’язки господиня.

- Давайте я багаттям займуся і ще поставимо кашу, - запропонувала, більше щоб  зігрітися, ніж через ентузіазм.

Палаток виявилося лише дві. І чому я не здивована…

  - Знаєш, Кіро, - знову таємничо усміхнулася Євгенія, - Є у мене один талант, я бачу пари, створені на небесах. Так от, ви з Тимофієм – справжнє подружжя. Не дивися так зневірливо, мине трохи часу і сама все усвідомиш. Тому вам спати можна разом, немає в цьому гріха, все рівно до цього прийдете. 

Не доведи Господи!!! 

Я вже собі уявляю картину, до 22:30 працюємо, потім приїхали додому, стаєш йому готувати домашню вечерю, як він любить, потім знову нарада, а секс… Він же скільки партнерок змінив, там, мабуть, апетити…

І в цю мить аж страшно стало. 

- Кірюшо, все добре? – неочікувано підкрався цей… небесний наречений і взяв за руку. 

Різко розвернулась, не розрахувала траєкторію і, вириваючи руку з його рук, зарядила Тимофію прямо в ніс, та так, що кров пішла. Трішки, але все ж таки неприємно.

- Тіме, не боляче? – дивлюся босу прямо в очі, намагаючись зрозуміти його стан.

- Це треба було дати тобі можливість мене відлупцювати, щоб почути з твоїх вуст «Тіме», а не «Тимофію Андрійовичу»? – посміхався чоловік, шмигаючи носом.

- Це мій план мінімум, - те ж вступила в жартівливий діалог.

- Навіть не хочу знати що входить в максимум, пішли багаття розпалимо, скоро вечір настане. 

- Часто Вам доводилося подібним займатися? – я з цікавістю спостерігала за трохи незграбними діями боса. 

- Не повіриш, вперше в житті..- чомусь погляд став сумним і глибоким. Не все так просто було в його дитинстві. 

Ми з татом, мамою і сестрою частенько у бабці в селі під яблунею розкладали багаття, кидали картопельку, завернуту в фольгу з сальцем і часничком, потім коли вогонь перегорав, ставили палиці і жарили шашлик. 

Як же я обожнювала ці посиденьки під бабусиною яблунею, особливо, коли прабабця ще виходила і співала, пригощаючи варениками… Дитинство таким і має бути.

Я промовчала, тому що не знала як правильно продовжити діалог на таку непросту тему. В таких випадках, мовчання – найкращий спосіб продовжити діалог.