Розділ 1

ДАША

Моїй голові було так тепло і затишно. Я знову занурилася у м’яке забуття. Мені снився солодкий, хороший сон, де я працювала в затишному офісі. Мій начальник, усміхнений чоловік, вітав мене, казав, що я молодець, і просив приготувати йому звичайний зелений чай, коли мені буде зручно. Усе було легко і просто. Ідеально.

Цю ідилію нещадно розірвав різкий і пронизливий рингтон мого телефону.

"Хто, хто дзвонить у таку рань?" Я простягнула руку і схопила гаджет. На екрані світилося ім’я: Сашко.

— Альо, — хриплим голосом, ще ледь прокинувшись, пробурмотіла я.

— Дашко, ти що, тільки встала? — шокованим голосом вигукнув Сашко.

Я різко сіла на ліжку, не розуміючи його паніки.

— А яка то година? — шоковано глянула на екран телефону, де світилося 7:30. — Ой! Я проспала!

— Ти вже мала вийти, я тобі пообіцяв вчора відвести тебе на твою роботу, — зі смішкуватим голосом нагадав Сашко.

Згадка про роботу, про Генерального, про Кіріла Вернера миттєво привела мене до тями. Паніка стисла горло. Я зриваюся з ліжка і біжу до шафи.

— Сашко, дай мені 15 хвилин, і я буду готова, — кажу я, на ходу розплітаючи зачіску. Дякувати небесам, хоч локони я зав’язала ще вчора, і тепер їх просто потрібно розпустити.

— Гаразд, у тебе 15 хвилин, — легко промовляє Сашко.

— Дякую тобі, Сашко, велике! — скидаю трубку і біжу одягатися та фарбуватися.

Швидко одягаю мої улюблені брюки кремового кольору та чорний корсет, а зверху — піджак у тон до брюк. Роблю легкий макіяж, який має приховати мої недоспані очі. Взуваю босоніжки на невеличкому каблуку, хапаю сумочку, кидаю туди телефон, ключі та гаманець і вибігаю на вулицю.

Вже бачу машину Сашка — темно-синю "Міцубісі". Сідаю в машину.

— Привіт, — швидко вдихаючи-видихаючи повітря, говорю Сашкові.

— Аяяй, запізнилася аж на цілих дві хвилини, — із зухвалою усмішкою говорить Сашко.

— Сашко, менше слів, їдь! В мене залишилося двадцять п’ять хвилин, — сердито говорю йому.

Ми приїжджаємо за п’ятнадцять хвилин.

— Дякую, Сашко! — вибігаючи, говорю йому. Я біжу в офіс, бо ще маю встигнути зробити Босові його каву.

Я швидко піднялася на потрібний поверх і підійшла до його кабінету. Тут, біля цих дверей, мій поспіх раптом зупинився. Нахлинула хвиля паніки.

Я стояла перед дверима. На них золотом, що виблискувало в світлі офісних ламп, було викарбувано: ВЕРНЕР К. А. ГЕНЕРАЛЬНИЙ ДИРЕКТОР.

Пункт перший — Кава.

Я тримала в руках ідеально гарячий еспресо-допіо. Не просто еспресо, а допіо з подвійним обсмажуванням, без цукру, в порцеляновій чашці, підігрітій до 50 градусів. Усі ці деталі я визубрила з його попередніх щоденних звітів, які мені скинув відділ кадрів. Жодної помилки!

За цими дверима сидів чоловік, відомий у місті як Кіріл Вернер, або просто Кір. Або, як його боягузливо називали співробітники, — Айсберг.

"Чому я тут?" — майнула думка. Який же контраст між моїм сьогоднішнім ранком і його життям за цими дверима. Не через кар’єру, як я мріяла. А через 150,000 гривень мого проклятого освітнього кредиту. Коли мені озвучили зарплату, у мене відібрало мову. Це не зарплата, це був викуп. Я погодилася, підписала той жорсткий контракт про тотальну відданість і секретність. Іншого виходу не було.

Я стояла деякий час, не наважуючись зайти. Мене почало трусити від страху, і я відчувала, як ці страхи повзуть по спині, загрожуючи зламати мій внутрішній стрижень ще до початку роботи.

Я глибоко вдихнула і, щоб заглушити страх, швидко постукала.

— Заходьте, — пролунав голос. Сухий. Металевий. Він звучав як остаточний вирок.

Я відчинила двері й увійшла.

Кабінет був не просто великим, він був абсолютним, незаперечним простором влади. Жодної зайвої деталі, жодного тепла. Усе тут підкорялося геометрії та холодному мінімалізму. Стіни графітові, килим — темно-синій, а величезне панорамне вікно лише підкреслювало його велич.

Я обережно ступила на килим. По центру, ніби престол, стояв довгий стіл із чорного дерева.

А за цим столом сидів він. Кіріл Вернер.

Його костюм сидів ідеально. Він був настільки бездоганний, що здавався нереальним. Але його очі — сірі, як лід перед бурею — були абсолютно порожніми та холодними. Він навіть не поворухнувся.

Я поставила порцелянову чашку на ідеально чистий стіл, намагаючись, щоб вона не задзвеніла.

— Доброго ранку, Кіріле Артемовичу. Ваша кава.

Він навіть не глянув на чашку. Його погляд був прикутий до мого обличчя, і я відчувала, що його увага важча за фізичний тиск.

— Дарія Вишневська — його голос був тихим, але різав, як скло. — Кава у вівторок, як і в будь-який інший день, повинна бути на моєму столі о 7:55.

Мої губи ледве ворухнулися.

— Прошу вибачення. Я спізнилася на п’ять хвилин.

— Спізнилися, — він повторив, піднімаючи одну ідеальну брову. Це було схоже не на докір, а на вирок. — В моєму словнику спізнення на п'ять хвилин дорівнює некомпетентності, Дашо. Це рівнозначно тому, що ви втратили мільйонний контракт. Ви розумієте, що означає «некомпетентність» для компанії «Айс»?

Я ледве чутно прошепотіла "Так". Я прийшла сюди заради грошей, але відчувала, що продаю не просто час, а залишки своєї гідності.

— Добре. А тепер заберіть цю рідину, — він кивнув на чашку. — Я п'ю еспресо-допіо у вівторок лише у тому випадку, якщо на вулиці йде дощ.

Я розгублено подивилася у вікно. Сліпуче сонце. Моє серце пропустило удар.