Розділ 7

ДАША

Я насилу схопилася за барну стійку, відчуваючи, як втрачаю контроль над думками та м'язами. Раптом на мене різко навалилася хвиля збудження, що перемішалася з гарячкою. У клубі стало надто душно. Я спробувала відтягнути комір моєї сріблястої туніки від шиї, намагаючись знайти хоч трохи повітря. Моя шкіра горіла. Я інстинктивно почала терти шию.

"Треба в туалет, треба вмитися!" — єдина думка, що пульсувала в голові.

Я зробила відчайдушну спробу встати, але мої ноги, ніби ватяні, не втримали ваги. Я похитнулася, і світ нахилився. Я вже думала, що зараз впаду прямо на брудну підлогу клубу, як мене раптово і міцно підхопили.

Мене обхопили сильні, тверді руки, які не дозволили мені впасти. Я відчула запах — терпкий, дорогий одеколон і холодний озон, і впізнала графічне татуювання на руці. Це був Кіріл.

Я підняла голову. Він стояв, високий і незворушний, як скеля серед шторму, а його сірі очі, повні гніву і занепокоєння, врізалися в мої.

— Дашо, що з тобою сталося? — його голос прозвучав низько і гостро, як натягнута струна.

Але я не могла відповісти логічно.

— Ти... ти смачно пахнеш... — прошепотіла я, притуляючись до його грудей, наче шукаючи в ньому порятунку.

Його щелепа стиснулася.

— Вибач, — насилу вичавила я з себе. — Мені... хтось дав коктейль... Там... наркота.

— Ти... ти ненормальна, Дашо! — вимовив він крізь стиснуті зуби, але стискав мене лише міцніше.

Він різко підхопив мене на руки — не як прикрасу, а як цінний, поранений вантаж.

— Ми йдемо звідси, — наказав він голосом, що не терпів заперечень.

На сходах на нас налетіла Наталя.

— Дашо! Що ти робиш?! Хто це?! — вигукнула Наталя, спантеличено дивлячись на Кіріла.

Кіріл зупинився.

— Хто я такий? — повторив він, холодно дивлячись на Наталю. — Я — наречений Даші. І вона зараз не в собі. Її напоїли наркотиками. Я подбаю про Дашу у VIP-кімнаті. Ти їдеш додому, — його голос був владним і категоричним.

Наталя подивилася на мене, на Кіріла.

— Гаразд, — промовила Наталя, відступаючи. — Але з однією умовою: Даша подзвонить мені завтра.

— Вона подзвонить, — пообіцяв Кіріл, кивнувши.

Він швидко піднявся сходами і заніс мене до однієї з VIP-кімнат. Він обережно опустив мене на м'який диван, але я вже не могла зупинитися.

Як тільки двері зачинилися, наркотична хвиля захлеснула мене. Я бачила лише його лице, його очі, що дивилися на мене з такою небезпечною інтенсивністю.

Я, забувши про борг, про роботу, про всі правила, полізла до нього за поцілунком.

Кіріл затримав мене, тримаючи за плечі.

— Я так і знав, що ти до мене перша полізиш, — промовив він тихо, його голос був хрипкий від напруги.

— Ти позавчора сказав, що я твоя наречена, — прошепотіла я, посміхаючись збудженою усмішкою. — А нареченій можна...

У наступну мить його самоконтроль розвалився. Поцілунок, який почала я, він миттєво зробив своїм.

Наші губи зустрілися: несміливий початок від мого сп'яніння одразу перетворився на пристрасне і безжальне поглиблення. Кіріл обхопив моє обличчя і цілував жадібно, владно, наче намагаючись висмоктати з мене залишки контролю. Це був поцілунок, що палав, вимагав і підкоряв. Він був настільки глибоким і тривалим, що в легенях мені не вистачало повітря. Я відповідала йому, повністю втративши себе в його обіймах і в цій хвилі хімії та наркотиків.

Коли він нарешті відірвався від моїх губ, обидва ми тяжко дихали. Я дивилася на нього з розширеними, збентеженими очима.

Кіріл подивився на мене, і на його обличчі з'явилася його цинічна, хижа усмішка.

— Ну ось, Дашо, — промовив він хрипко, його голос звучав, як оксамит і сталь одночасно. — Нюанс у тому, що ти фіктивна наречена. А цілуєшся ти... цілком справжньо.

 І він знову поцілував мене. Його рот накрив мій голодно і владно. Це був вибух контролю, який він щойно втратив. Він відтягнув мене до себе так близько, що я відчула кожен контур його тіла. Його дихання було гарячим, а поцілунок — спокусливим і небезпечним. У мене не було вибору, окрім як відповісти з тією ж пристрасною забороною.

І тоді світ навколо нас розмився. Усе стало як у тумані. Зникли звук, обриси кімнати, навіть думки про Наталю та її стратегію. Залишилося лише пекуче відчуття близькості, що не дозволяло відрізнити, де починається він і де закінчуюся я. Наступне, що я пам’ятала, було відчуття, що я падаю, і в цьому падінні не було ні страху, ні опору, лише сліпе, шалене бажання.

Я прокинулася від ледь чутного звуку його дихання, відчуваючи важкість його руки, що лежала у мене на талії. Це не було ніжністю, скоріше власницьким жестом. Почуття було подвійним: тіло, що горіло від спогадів про ніч, і свідомість, яка кричала про небезпеку. Коли я обережно повернулася, Кирило вже не спав. Його очі, зазвичай холодні, були на диво уважними, вивчаючи моє обличчя з такою інтенсивністю, ніби він намагався розгадати новий шифр. Ніхто з нас не промовив жодного слова про те, що сталося. Але я знала: ця ніч не була просто функцією. Вона змінила правила гри.