Е.

  Третє січня.

  Місто холодного озера вкрито снігом й північними вітрами. Зима тут огидна й дратівлива, тягуча й безмежна. Вона не знає жодних обмежень, рветься до кожного й кожного затискає у свої обійми.

  Проїжджаючи нещодавно з Джорджі повз замерзле озеро, я сказав їй, що ловити рибу у таку погоду є абсолютною дурістю:

  – Якщо у дурості є абсолют, то це він.

 У салоні Вольво було тепло й затишно. Ми щойно продали Рухлядь, котра кілька місяців безглуздо світилась оголошенням на еБау, допоки не прийшло повідомлення від чоловіка на ім'я Френк. Він написав, що готовий викупити її за половину ціни. 
  'Скажи йому, що за половину він може поцілувати мене в дупу, та і те тільки в одну половину', – відреагувала Джорджі на це. Тож ми зійшлись на знижці в п'ятнадцять відсотків й безкоштовній доставці. Разом з друкарською машинкою я остаточно покінчив з Ірландцем, залишивши йому його [створене моєю уявою, але яка різниця?] життя.

  З дня приїзду й до дня продажу я жодного разу не торкнувся її. А речення про літні події надрукував на ноутбуці Джорджі. 
  Не все залишилось у тій історії до сьогодні. Спочатку Джорджі завернула дві невеликі сцени, в одній з яких були абзаци з її студентських років, а другий вона викреслила зі словами 'ти ж все-таки про поїздку пишеш, а не про те, як трахаєшся з дружиною... хоч мені і подобається, особливо оце речення, де ти...' 
 Потім дещо прибрати попросив і Том. То була одна єдина сцена нашої з ним розмови вночі у хостелі. Якщо ви коли-небудь писали бодай найпростішу історію [а ви точно такі писали], то зрозумієте моє розчарування.

  Я завершив текст листом, який Том прочитав у тому старому будинку й, мені було нічого більше сказати, аж поки в переддень першого січневого світанку Джорджі не дістала з маленької поштової скриньки [змайстрованої її батьком] листа від Тома.

  Він написав всього кілька речень, зокрема про те, що Новий рік зустріне в Європі разом з Айцзи. Вони не бачились з літа й це будуть їх перші обійми за багато місяців.

  Поруч лежали нещодавно надруковані фотографії, зроблені ним під час нашої поїздки. А я жодного разу не помітив, як він щось фотографував. Старий дідів апарат таки був справним. 
  Знімки виглядали так, наче декілька тижнів лежали на сонці [котрого в нашій місцині в цю пору не знайти], й першим з них було літнє фото нашого будинку, зроблене Томом, ймовірно, того самого ранку, коли Джорджі відвезла нас до Едмонтона. Мені пригадалось обличчя Тома, зазвичай усміхнене, того ранку воно було втомленим й засмученим. 

  Наступне фото було зроблене на парковці Едмонтонського міжнародного аеропорту: на ньому ми з Джорджі сидимо у Вольво. Здалека обличчя наші походили на два вечірніх помаранчевих сонця.

  На третьому фото стояв вагон трамваю. Його червона фарба місцями потріскалась й під колесами подекуди можна було знайти дрібні крихти, ніби розтоптане підошвами осіннє листя. Я піймав себе на думці, що мене потішило це фото, бо воно підтверджувало справжність того вагону. На задньому фоні застигли фігурки людей, як ніби були розставлені дитячими руками перед початком якоїсь гри.

 Наступна світлина супроводжувалась текстом з листа. Одним реченням Том дав мені дозвіл [попросив] таки додати нашу з ним розмову того пізнього вечора. 
 На гладенькій картці я побачив власну спину й обличчя Айцзи, на яке спадали пасма червоного волосся. Ми сиділи на кухні й розмовляли. Можливо в той конкретний момент я розповідав їй про Тома й його батька, а може про свою учительську кар'єру.

  Отже, Том бачив нас. Може навіть слухав. Від цього факту мені стало ніяково, я подивився на Джорджі, проте вона не проявила жодних емоцій.

  Того вечора, після розмови з Айцзи, я повернувся в кімнату й деякий час лежав, прикривши повіки й перебирав у думках події останніх годин, в які час від часу короткими зблисками пробирались й раніші епізоди. Як от бійка на задньому подвір'ї університету, перший поцілунок у шкільному коридорі, сміх незнайомих мені людей, запах бензину.

  – Спиш? – тихо прошепотів Том.

  – Угу.

  В кімнаті було темно, тільки тонкою смужкою [наче зіткана з бронзових ниток] світло  вкрадалось в середину шпариною поміж штор.

  – Мабуть це нестерпне відчуття, коли щось, що здавалось абсолютним, спливає. Повільно, тихо, безупинно, а ти дивишся й нічого з тим вдіяти не можеш, – голос Тома, здавалось, долинав звідкись здаля, таким тихим [слабким] він був. – Я так боюся цього. Боюся бути тим, хто спливає. Хто не втримався, бо не зумів відкритись, або зумів, але цього забракло... ти чуєш мене?

  – Так, Томе.

  – Коли я знайомлюсь з кимось, – продовжив він, – я одразу будую бар'єр. Така гарна дівчина, така гарна, думаю я, от би... – він замовк на кілька секунд, – і я бачу як спливаю, коли вона спокійно дивиться свої сни [у яких, може, наймиліша черепаха приповзає до нашого будинку щоб...], вона дивиться сни, а я в ці хвилини думаю, що насправді ніколи не кохав її, а просто захотів потрахатись у тому дебільному барі... або кохав [і досі кохаю], але відчуваю, як їй болить бо мені не вистачає для цього сил, бо я не вмію, не вмію бляха, любити її так, як би вона того хотіла, так як я би того хотів. І я спливаю. Як мій й•б•ний татусь. Я боюсь, що мені ніколи не вдасться бути тим, ким я би хотів, тим хто я є.

  Том говорив ще кілька хвилин. Його голос щодалі все тихшав, ніби на нього тиснули всі ці думки. Й в якийсь момент він затих, як радіо, на коліщатку гучності якого повільно сповзав вліво вказівний палець. Дещо зі сказаного ним, що було ще почуто мною, я вирішив залишити у тій кімнаті, тому цих рядків ніколи не буде написано.